ФОЛЬКЛОР КРАЮ

Безцінне багатство народу - фольклор.

      Всім відомо, що фольклор - це народна мудрість чи інакше -  народна творчість, що зародилася глибокої  давнини, - історична основа всієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості. Фольклор - художня, колективна, творча діяльність народу, що відображає його життя, погляди, ідеали,  створені народом та існуючі в народних масах.  Фольклор - це поезія, легенди, пісні, частівки, 

прислів'я та приказки, анекдоти, казки, епос, народні наспіви, театральні п'єси, 

танці, архітектура, образотворче і декоративно-прикладне мистецтво ...               

      Хоча твори усної народної творчості виникли в далеку давнину, ми і сьогодні  використовуємо їх, часто навіть не підозрюючи і не усвідомлюючи цього, - співаємо частівки та народні пісні, розповідаємо анекдоти, читаємо казки, загадуємо загадки, говоримо приказки, повторюємо скоромовки і багато іншого.  Усна народна творчість у нашому краї має глибоке коріння, за стародавніми переказами і спогадами старожилів вона  зародилася з першими поселенцями ...      

       З гордістю Каланчацька бібліотека збирає, поповнює свої фонди фольклором, систематизує, зберігає та популяризує безцінні багатства народної творчості попередніх поколінь рідного краю, використовуючи весь арсенал форм і методів бібліотечної роботи. З великою вдячністю ми згадуємо  імена предків, які збирали і дбайливо записували легенди краю.   На сьогоднішній день вже зібрано чимало цікавих народних творінь, вони лягли в основу золотого фонду центральної районної бібліотеки.       

 Вашій увазі ми представляємо кілька творів фольклору, які красномовно описують життя-буття нашого Таврійського краю минулих століть.      

Історія заселення Каланчака

     Назва села нібито йде від першопоселення козака, який заснував на межі тодішнього турецько-татарського кордону невеличкий хутір.

То був рівчак, порослий очеретом,

Споконвіків на кочовім шляху.

Отут татарин розбивав намета

В грудневу ніч, промерзлу і глуху.

 Під час набігу татари спалили поселення. Живим із хуторян залишився  лиш  козак, який зумів утекти.

Де козаки, і турки, і татари

Пускали в діло шаблі і мечі,

Таврійський степ чорнів, як ніч, від згарищ

І берег вздовж річки Каланчі.

  Згодом, сформувавши на Полтавщині загін із сотні селян, він повернувся на згарище. У нелегкій боротьбі з татарами загін козака, підтриманий іншими поселенцями при кордоні, здобув перемогу. Десятеро переможців, що залишилися живими із загону, взялися до відбудови поселення. Козак відряджає посланців на Полтавщину, звідки вони приводять поселенців, нащадки яких і досі живуть у нашому степовому краї.

«Про доброго діда, віщого птаха та озеро ...».

      У ній розповідається, як віщий птах, караючи людей за скоєне ними зло доброму старому і немічному чоловікові, затопив їхні землі, - і на місці поселення, близько Чорного моря, з'явилося озеро.

     Сивої давнини сягає й інша легенда про наше давнє поселення, якому не раз загрожувала криниця, коли оживало на її дні джерело. (Раніше у нашій місцевості криниці називали копанками). Одного разу через кадуб криниці витекла вся вода з озера, яке знаходилося віддалік, і затопила навколишні угіддя. Мусили люди переселятися на інші землі. Незабаром у пошуках води і риби на місце повені прийшов молодий рибалка. Загативши неспокійну криницю вовною та корінням, він повернув  батькові і братам воду, а нещасним каланчакцям - їхнє поселення. Коли спадала вода, люди могли ловити рибу просто руками. Відтоді, говориться в легенді, люди й назвали своє поселення Каланчак, на честь свого рятівника (був як каланча високий), а річці дали назву Каланча. Цей хлопець був третім сином старого рибалки.

              Кам "яний міст (легенда)

         Про Кам "яний міст такоже є легенда. В ній говориться про таку цікаву деталь: міст тоді ще був не кам" яний, а з дерева, на сваях. Кам "яним його називали по-старому. Від того кам" яного мосту, який мав ще назву Даріїв, залишився лише фундамент, та і його  намулом занесло. Ще й нині точно невідомо, де той фундамент знаходився. Але чому міст називався Даріїв? Старожили розповідають, що був тут колись із військами цар Дарій.

          Як видно з історій та розповідей старожилів, які чули їх від своїх прадідів, відведене каланчацьким селянам місце ніколи не було глухим закутком в степу. Припускається, що одне з відгалужень літописного Соляного шляху на Русь проходило саме через річку Каланчак.

          У XIII ст. на Кримському півострові виникають генуезькі колонії. Генуезцям приписується і спорудження мосту в Каланчаці - для зручного провозу купцями товарів до Олешшя. Згодом тут розгалуджувалися татарські дороги до турецької фортеці Кікбурн.

           Коли задумувалася  поїздка Катерини II на південь, Потьомкін у 1784 р.наказує головному розпоряднику будівельних робіт у Херсоні Миколі Корсакову: "Дорогу від Низикермана до Перекопа робити багатою рукою, щоб не поступалася перед Римськими дорогами. Я назову її "Катерининський шлях ". Міст кам "яний полагодити і будинок спорудити, воду ж прочистити, ще завод відновити і робити цеглу, придатну і для будівлі біля кам" яного мосту, і для слободи." Так біля старого редуту на річці Каланчак з "являється міст. У тодішніх документах,  в переказах, на картах він іменується Кам "яним мостом.

Священні бузьки (Легенда).

            Раніше у нашому селі завжди мостилися бузьки. Люди і птахи були нерозлучні. Недарма бузьків у народі вважають священними. За переказами вони приносять малих дітей.

            Але бузьки вивелися з нашого села. Вони просто відцуралися від нас. Тільки в сусідньому  Вербовому  інколи ще вони поселяються. Однієї весни на околиці села пара бузьків звила гніздо на дереві, заходилися виводити пташенят.  Коли з"явилися яйця, сусідський хлопець виліз на дерево і заради цікавості взяв собі одне  яйце, підмінивши його качиним. Буслі спочатку не помітили. Буслиха сіла на яйця, а бусел старанно годував її: носив жаб, вужів.

                Вилупилися пташенята - і  сталося лихо. А ж тепер бусел зрозумів, що в їхньому гнізді не все гаразд: одне пташеня - бусленя, а інше -  чуже. Він день і ніч літав над деревом зі страшним клекотом,  виклекочуючи одне й те ж: "Зрада! Зрада!" А буслиха стояла край гнізда й мовчки споглядала, нічого не розуміючи.

                Потім бусел знявся високо вгору  і, склавши крила, каменем упав на подвір "я. Через хвилину те  саме зробила й буслиха. Птахи заплатили життям за легковажність  та цікавість того шибайголови. З того часу бузьки вивелися з нашого селища.

     Турецька троянда (легенда)

 Пам"ять старих людей нашого краю зберегла у своїх закутках дивну, по відношенню до шипшини, назву - турецька троянда.

Майже два з половиною століття тому неозорі обшири нашого степу належали туркам, які хоч і не жили  тут, але час від часу робили жорстокі набіги.

  Не жаліли чужинці нікого - сизим присмерком витав тоді попіл спалених мазанок над берегами річки. А зойки поранених та жіноче тужіння розривали стривожене прибережжя.

Прийшла така біда одного разу і в наше поселення, що, здавалося, було надійно захищеним. Усіх перебили турки і все віддали пожадливому вогню. Після кривавої учти вирішили спочити.

Зупинилися недалеко - у прохолоді сусіднього, за порогом, байраку. Та доля розсудила інакше - в ту пору повз ворожий табір ішов парубок! Відлучившись у господарських потребах у степ, він помітив дим над рідним поселенням та й поспішив на його запах.

Зрозумівши, що сталося, юнак непомічений через густі зарості квітучого глоду,  благополучно дістався Слободи - помешкання колишніх запорозьких козаків. 

Швидко осідлали своїх вороних гарячі січовики й понеслися до вказаного парубком місця.  Не сікли, не рубали своїх одвічних кривдників, а лиш постинали шаблюками ворожі голови й порозкидали чорному воронню на поживу у чебрецевому степу, що було пересторогою іншим османам.

А через рік сталося диво: на місці розкиданих голів виросли небачені в цих краях кущі - чіпкі, недоторкані, колючі. Єдине, що привертало в них, - великі запашні квіти і рясні ягоди. Червоні, мов кров. Пораниш руки, коли захочеш зірвати їх. Одна літня жінка сказала мені: "Запам"ятай, доню! Там, де розкидані кущі турецької троянди, себто шипшини (а вона ніколи не росте купами!) - там турки лежать! "

Може, й так ...

   

    Журавлі (бувальщина)

       Живе в будинку сім'я  Галини Леонтіївни і Василя Устимовича Хмари з дітьми. Початок цієї незвичайної історії про дружбу людини з журавлями сягає у 1961 рік.  Саме тоді найменшій доньці Надії виповнилося два роки. 

        І от одного разу подружжя знайшли пораненого птаха. Журавка благально дивилася на людей - в неї було перебите крило. Чиясь жорстока рука піднялась на цього граціозного птаха. Галина Леонтіївна майже два місяці лікувала журавку. За цей час  вона стала зовсім ручною і, ніби віддячуючи своїй рятівниці, танцювала перед нею. 

        А коли журавлі піднімались у вирій, то кликали і її з собою, та Пулінька, як називали рятувальники журавку, тільки відповідала їм журавлиним курликанням: «Не можу, не злечу». 

         Минуло шість років. Прибився до Пуліньки журавель, але якась недобра людина підстрелила його. Довго сумувала Пулінька за другом, відмовлялася від їжі, все його кликала й кликала, і плакала, ніби людина, а біля гнізда, де вона сиділа весь час, у землі від її сліз утворилися дві маленькі ямки. 

         Ласкавими словами розмовляла з нею Галина Леонтіївна, намагалася зробити їй щось приємне, дати найсмачнішу їжу. Лише через два місяці трохи повеселіла птаха. 

А згодом на подвір'я Хмарів опустилося аж 12 журавлів. І почали вони перед Пулінькою танцювати і показувати, хто на що здатний. Невідомо, про що вони розмовляли між собою, але наступного дня їх прилетіло тілько четверо, а ще через декілька днів - один. 

          Галина Леонтіївна впевнилась, що журавлі - надзвичайно розумні   птахи. Те, що вона спостерігала,  доводить, наскільки ще мало знають люди той великий природний світ, що їх оточує. 

         ... Так і залишився журавель,якого назвали Жорою, біля Пуліньки. Він добре знає своє ім'я, підходить, коли його кличуть. Проте, коли їх годуєш, то не можна казати: «На тобі, Жора», бо журавка сердиться, тріпоче крилами і щось говорить по-своєму. 

 "Ревнує, - сміється Галина Леонтіївна. - А журавель ні, навпаки, завжди їй поступається." 

          Знесла журавка двоє яєць. Почергово висиджували їх. Та одного разу трапився такий випадок. Коли приходила черга журавки сидіти на яйцях, журавель піднімався і з голосним криком літав навколо села. Леонтіївна дуже стривожилась, а потім не витримала і підійшла до гнізда. "Чого він літає й кричить? - питала вона Пуліньку. - Розкажи йому, що ти вже колись залишилась одна. Знову недобра людина підстрелить."  Декілька разів так сказала. Журавка щось курликнула до журавля. Він сів біля неї і  довго слухав, що вона йому цівікала. Потім сів на гніздо. Одвернувся від Леонтіївни і нахилив свою гарну голівку з білим пір'ячком донизу. 

"Що таке?" - подумала Леонтіївна і підійшла ближче.  З рожевих очей журавля викочувалися прозорі сльозинки і весь він був якийсь збуджений. З того часу він із криком  не літав над селом. Полетить тихо і сяде тихо. 

           І ось з'явилося двоє пташенят - кумедних, ніби курчатка. Одне невдовзі загинуло, а іншого батьки майже місяць годували із дзьобів. Пташеня виросло. Їли журавлі влітку  різніх комах, хробаків, дзьобли зелень. Але завжди Леонтіївна давала їм ложку-дві зерна, а вони дуже чемно дякували за смачну гостину. 

           Птахи любили порядок, знали своїх - кота, собаку. Чужій тварині зайти в двір не дозволяли - били крилами, дзьобом. Птахи  добре відчували настрій господарів: 

" Варто мені чи чоловікові чогось зажуритись,  як вони обидва підходили і починали танцювати, присідати, уважно придивляючись, чи нам подобається." 

             Восени, коли птахи відлітали  у вирій, за одним із журавлиних ключів піднявся в небо і Жора, кличучи за собою свою подругу і малого. Журливим криком відповіла йому Пулінька. І так тривало декілька разів.  Жора не зміг полетіти сам - і птахи  залишилися зимувати на радість сім'ї.

           

Козак Савур

Поруч Каланчака знаходилася височенна могила Савур. Саме на цьому місці і був узятий  у полон татарами козак на прізвище Савур. Це була надзвичайно хоробра і смілива людина. Народ навіть склав пісню про козака:

...Ой, вийду я, вийду на Савур-могилу!

Ой гляну я, гляну на турецьку долину!

З турецької долини став вітер повівати,

 Й на мене козака став сон наганяти.

Татари полонили козака Савура  під час сну. Зі своїми побратимами він кілька діб хоробро бився. Не витримав. Очі злипалися від перевтоми. І схопила ворожа сила сонного сміливця.

                     А ось ще одна легенда про козака Савура.         

Ходить повір'я, що на вершині могили, особливо в ніч під Новий рік та на Великдень, коли в храмі читається «Діянія святих апостолів», видніється ледь помітний вогник у вигляді стрічки висотою з аршин.

Біля підніжжя могили була вирита печера, куди й тягнулася ця вогняна річка. Це козак Савур, і він подає нам знак.

                 Легенда скіфського кургану               

                           Натхненний величавим їхнім спокоєм, я в травах слід прапращурів шукав.

                                    Г. Коваль.

       Важко ступають стомлені коні... Солоною мілководною хвилею котиться ковил, ше­лестить торішній курай. Гірким присмаком осідає на вуста полин.

           Котру годину йдуть не­радісні царські скіфи до теп­лих берегів Понту Євксинського. Ще предки переповіда­ли про його гостинність і щедрість. Отож і шукали у примор'ї порятунку від смерті, сподівались виліку­вати рани після битви.

          Біля неглибокої балки го­ловний кінної тисячі скоман­дував:" Стій!" Воїни спішились. Розми­наючи ноги, знімали з коней важку збрую. Степ сповнився гуками давно очікуваної стоянки: іржанням коней, ревінням худоби, гамором, дзенько­том зброї, криками.

       Загорівся у багаттях ко­миш. Різники поспішали до темноти вибракувати загна­них скакунів, нарізати овець, оббілувати биків. Пастухи напували худобу. Інші чолов­іки мовчазним натовпом зібрались біля шестиколіс­ної кибитки пораненого вож­дя. Жінки відкинули шатро, принесли чебрецевого на­пою, налитого в оздоблений золотом череп подоланого ворога. Всі з очікуванням заглядали у вічі знахарям, а вони, темніючи обличчям, відводили погляд.

          Нарешті  поранений відкрив очі, уже тьмяніючим поглядом обвів ряди підданих. Вони, високі, русяві, міцні тілом, стояли, опустивши го­лови. О, він не раз звіряв їх у збройних набігах на осілих орачів, хліборобів, чужо­земців. Вони і зараз, з усіх сторін ждучи небезпеку, не ви­-пускали з рук добротних луків.

        Сюди ж наблизились юнаки і дівчата - гордість царського племені: всі вони вправно їздили на конях, влучно метали дротики, вміли битися верхи. Дівчата заміж не виходили доти, поки не вбивали трьох во­рогів.  Здобич  ділили  за кількістю голів ворогів, принесених вождю.

        Звичаї його народу були су­ворі. Він завів жорстокий, дес­потичний устрій - так вимагало життя. Скільки разів поклоняв­ся святині - старому залізному мечу, виставленому на стосах пруття, - знаку бога війни!

      Після переможних битв його воїни виливали на той меч кров жертовної худоби, полонених ворогів. З кожної сотні брали по одному, тіла їх розрубували і розкидали на­вколо. Кожний скіф пив кров першого вбитого ним ворога, а шкури з голів використову­вали як прикрасу до кінської збруї. Найсміливіші і найвідважніші шили цілі плащі із скальпів повержених. Із че­репів найбільш визначних во­рогів скіфи робили чаші для вина. Вождь знав, з якою пи­хою вживався цей посуд. Особливі почесті, подвійна порція вина на учтах, захоп­лене багатство, наложниці, раби - найсміливішим. Прав­да, боягузів у його племені нема, ніхто не зніс би ганьби втечі, зради.

        Це він навчив їх не боятися військових конфліктів, волод­іти тактикою бою. Це він з ними підготував важко озб­роєну кінноту. Найкращі май­стри вміли виготовляти мета­леві та шкіряні панцирі на го­лови. Він добре пам'ятав, як у битві з персами знесилював ворога, як отримував перемо­ги над грецьким військом! Недаремно у похідних кузнях кувалися короткі та довгі мечі, списи, бойові сокири, луки, бо їхнє життя - це суцільні війни і підготовка до них .

...Смерті не боявся. Про­щальним поглядом обвів синів, яких народили йому улюблені дружини та налож­ниці. Спливав у небуття ос­танній вечір вождя. Умирав гідно, велично...На чолі пле­мені стане  його старший син - сильний, несхитний. Плем'я житиме! Владарюватиме у цих степах вічно!..

        А люди готувалися до вели­кої, довгої стоянки. Чотирьох­колісні та шестиколісні вози з повстяними будками розташу­вали колом. Волів погнали на пашу. Жінки доїли корів, коби­лиць, овець, робили різні види сиру. У великих мідних чанах варилося м'ясо. Але ра­дості на обличчях не було. На­сувалася тривожна темнота, вона виїдала очі, розпанахува­ла серце. Десятки знахарів не­сли пожертву Табіті - богу-опікуну вогнища, Апі - богині землі, ворожили на паличках, кусниках кори. А вождь вос­таннє уявою долав свої землі.

    ... Його орда панувала на всій території - між Танаїсом і Геррою. А далі, за 14 днів дороги, ліворуч Борисфена, мешкали кочівники, які теж називали себе скіфами. Він їх зневажав, заходив у їхні землі, як у свої, брав худобу, юнаків, рабинь.  Як господар ішов ще три дні. Там, між Пантікапеєм і Гіпакірісом жили хлібороби-скіфи. Насипав тут повні вози зер­на. Коли зустрічав каравани суден із чужих країв, торгував із ними на рівних. Були у нього свої карбовані монети. Задо­волений, впевнений у собі по­вертався до моря. Ці землі, люди, дерева, ріки, риба в них  -  все належало йому – вождю царських скіфів, його народу. Сонце світило тільки для них.

      ...Такою постала в моїй уяві та трагічна ніч у південних сте­пах, десь на місці Ново-павлівки, 2500 років тому. Як давно це було! І як це було недавно! Всього вісімдесят поколінь змінилося.  

          Не судилося володарю царських скіфів дізнатися, що через кілька століть запанують тут сармати, наймогутнішими племенами яких будуть язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. Скіфи розчиняться в них назавжди. Цей новий народ буде витіснений із степів готами та гунами. Ос­таннім вдалося асимілюва­ти деякі сарматські племе­на. А пізніше культурні тра­диції сарматів прищепили­ся в антів. Значить, і народу моєму через тисячоліття дісталося щось від предків-степовиків.

  Дивлюсь на запорожців Рєпіна і відчуваю невмирущі гени українця, який черпає іскрометний позитив із пра­давньої історії. А інколи, чого гріха таїти, так заносить його, що пече сором за своїх пра-, пра- і нині сущих.

...Жіночі крики розірвали світанок - голосили жінки воло­даря, плакали діти. Підійшли найстарші. У глибині табору розкинули великий шатер, там зібралися цілителі, ворожби­ти, знахарі. На високому поста­менті поклали померлого. Все заніміло від горя. До білого намету прості воїни не набли­жались: там відбувалася таїна - бальзамували тіло вождя.

Коли були готові урочисті вози, рушили в останній, тра­урний об'їзд підлеглими зем­лями. Вершники попереду не­сли чорну вість. Всі піддані скорботою, криками зустріча­ли небіжчика, відрізали собі частини вуха, дряпали облич­чя, різали руки. Об'їхавши усі землі, жаліб­ний кортеж приїхав на місце, яке особливо за життя любив володар. Тут, серед безмеж­ного степу, уже була готова ве­личезна чотирикутна яма з декількома відділеннями. З усіх кутків стриміли списи. Тіло вождя розмістили в ос­новній ямі, поклавши туди різне начиння із золота, ам­фори із зерном, вином, сідла, зброю. В інших камерах хо­вали задушених наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, вісника, зброяра, коней. Яму накрили дошками, очере­том, а потім багатотисячне плем'я насипало високий 15-метровий курган. Через рік скіфи приїдуть сюди на триз­ну, під час якої уб'ють 50 юнаків і стільки ж коней. Тру­пи хлопців закріплять на ко­нях у стоячому положенні за допомогою підпорок.

       ...Стоїть курган. Зовсім інший оркестр зараз виконує гімн величному господарю степу: рокіт тракторів пере­плітається з шумом дзвінкої течії Північно - Кримського каналу, гул літаків зриває у небо табуни чайок, а близьке шосе посилає сигнали у гли­бину століть. А він, як велична піраміда, красується серед соняшників: то випливає з дзвінкої блакиті, то, опови­тий туманом, сивий, зморе­ний, дрімає собі серед поля. От би побувати у його снах. Стоїть у часі і бентежить душі нащадків, вчених, поетів.

Батько історії  Геродот з великим інтересом і зачуду­ванням писав про мужніх скіфів. Сходив усі їхні землі, дійшов аж до дніпровських порогів - це була північна частина Великої Скіфії, майже кінець землі, на якій проживають люди. Місце, де знаходиться область Герри - основного кладови­ща царських скіфів.

Порівняємо Геродотову карту Скіфії з картою сучас­ної Херсонської області і по­бачимо, що вона - центр Скіфії. Саме у нашій області відкрито понад 500 похо­вань, зокрема, у Каланчацькому районі - 207, у Новопавлівці - 1. 

От і не вір у легенди степу.

Походження скіфського народу (легенда)

За легендами батьківщиною скіфів є територія теперішньої Херсонщини. І річка Борисфен, і країна Гілея - це наша область. Гілея - це лісиста країна, що охоплювала території теперішніх Голопристанського, Цюрупинського, Скадовського та частково Каланчацького і Кахов­ського районів області. По-друге, це «божественне» походження скіфського народу та священні символічні дари, що впали з неба. Плуг та ярмо свідчать про володіння землею, сокира - про боротьбу з недругами та чаша - про дружбу між собою. Ці предмети є симво­лами древнього хліборобського населення нашого краю - як скіфів, так і їх наступників.

За відомостями Геродота (а він стверджує, що отримав їх від самих скіфів), про своє походження вони мали дві легенди. Коротко повторимо їх у викладенні історика. За однією легендою - першою людиною, яка народилася в цій пустельній місцевості, був чоловік на ім'я Таргітай. Він народився від бога Зевса та дочки річки Борисфена. У нього було три сини: Ліпоксаіс, Арпоксаіс і Колоксаіс. При них на скіфську землю впали з неба золоті плуг, ярмо, сокира і чаша. Старші брати не могли взяти ці речі, бо при наближенні вони са­мозагорались, а коли підійшов  молодшийо брат, золото згасло, і юнак відніс його до себе. Брати погодилися на старшинство молодшого і передали йому царство. Далі Геродот гово­рить, що від Ліпоксаіса пішли ті скіфи, які звуться  автахи, від середнього брата - катіари і траспії, а від молодшого - паралати. Всі вони мають назву сколоти. А термін  "скіфи"  придумали греки, за ім'ям їхнього царя.

Іншу легенду про походження скіфів Геродоту розповідали міс­цеві греки. Грецький герой Геракл гнав биків із Геріона і прибув у країну, яку тепер називають Скіфією. Тут його застали негода та холод. Закутавшись у шкіру, він заснув, а перед цим коней відпус­тив пастися. Коли прокинувся, став шукати коней і невдовзі прибув у країну, що звалася Гілея. Там, у печері, він знайшов напівжінку, напівзмію, від якої довідався, що коні знаходяться в неї. Вона змуси­ла його вступити в любовний зв'язок. Від цього народилося три си­на. Коли вони підросли, жінка спитала Геракла, що їй робити: чи посилати їх на чужину до нього, чи залишати бі­ля себе. Синів звали: Агафірс, Гелон та Скіф. Геракл пояснив, що той із них, хто натягне його лук та зможе одягти його пояс, хай і залишається в цій країні. Коли Геракл пішов, то з цим завданням зміг справитися тільки наймолодший син - Скіф. Від нього і пішли всі скіфи.

Самотній  святвечір (бувальщина)

Надворі був зоряний вечір. Святий вечір. У всіх на столі традиційні страви, але не у баби Марії Коваленчихи. Це вже третій Святвечір вона стрічає сама. Мину­лі два роки ще готувала кутю, сподіваючись на приїзд сина з родиною, та їх не було. Не приїдуть і тепер , тож куті їй і не треба.  

                                                                               

Сидячи у самотині, Ма­рія заплющила очі, і на згад­ку прийшли незабутні події.

Тоді, далекого 1943-го року, осінь була вітряною. У село зайшли радянські сол­дати. Як такого бою не було, але палали школа, церква, будинки... Марія з матір'ю та двома братиками сиділа в погребі, чекали, коли за­кінчиться перестрілка. Усе стихло якось раптом, у дво­рі загавкав собака. Дівчина вилізла, озирнулася і зля­кано завмерла: на подвір'ї лежав німецький солдат. Молодий. Очі в нього за­плющені, а з рани на грудях текла кров. Спочатку Марія хотіла чекати на допомогу радянських солдат, але, ще раз подивишись на юного пораненого солдата, вона згадала свого брата, який був десь на фронті, і їй ста­ло шкода чужинця. Перенесли поранено­го до хати, поклали на піч, зверху накрили ковдрою, а братам наказали нікому ні­чого не розповідати.

     Радянські війська з бо­ями звільнили терито­рію України, а завдяки пі­клуванню матері та доньки помаленьку одужував і дев'ятнадцятирічний Рауль, син простого німець­кого селянина, якого війна відірвала від хліборобської праці і змусила взяти до рук зброю. Марія трохи знала німецьку, він теж почав ро­зуміти українську. Юність взяла своє - і молоді люди покохали один одного.

Майже рік родині вдавалося переховувати Рауля від сторонніх очей, та якось до двору під'їхала вантажів­ка із радянськими солдата­ми. Вони без стуку увійшли до хати і, нічого не поясню­ючи, наказали німцю одяг­нутися та йти за ними.

"Куди ви його забирає­те?!- кинулась до них Маріїна мати. - Це мій син!"

 Офіцер з докором по­глянув на неї: «Ваш син за­гинув, звільняючи Київ від ворога. Ось похоронка. І саме тому ми й заарешто­вуємо вас разом із цим фа­шистом».Мати заридала,а Ма­рія кинулась до вантажів­ки і безсило опустилася на землю. 

 Лише через багато років вона дізналася, що то її брати, граючись із сусід­ським хлопчиком, розповіли про чужого солдата. Су­сідка була вдовою, її чоловік загинув. Сповнена ненави­сті до ворогів, вона й доне­сла про пораненого німця.

   Через кілька місяців Ма­рія народила хлопчика, якого назвали на честь діду­ся Миколкою. Заміж так і не вийшла, хоча мала же­нихів. Продовжувала коха­ти свого Рауля, з яким доля звела її ще раз у 1954 році. Після смерті Сталіна поло­нених німців, які працювали на відбудові країни, почали повертати на батьківщину. Рауль зумів надіслати Марії вісточку, вона приїхала до нього у в'язницю. Тоді Рауль вперше і востаннє в жит­ті побачив свого сина. Вос­таннє обняв Марію.

Після розпаду Радян­ського Союзу Микола Раульович, уже дорослий сивий чоловік, який ніколи не втрачав надії побачи­ти батька, написав листа за адресою, яку зберігав усі ці роки.

Відповідь не забарила­ся. Написав йому рідний брат, який сповіщав, що їх­ній батько помер двадцять років тому, що він був одру­жений і має крім нього ще двох доньок. Та все життя сумував за Марією і сином. Помираючи, просив відшу­кати їх і допомогти.

Микола довго вагав­ся, їхати йому до Німеччини чи ні, але складна ситуація дев'яностих років змусила його зважитись на поїздку. Мати не відмовляла його, лише дала вузлик із землею і просила висипати її на мо­гилу батька.

Микола поїхав разом із дружиною та дітьми, обіцяв скоро повернутися. Напи­сав листа, що доїхали до­бре, зустріч відбулася і він влаштувався на роботу. Але обов'язково невдовзі по­вернеться, ось тільки гро­шей трохи заробить.

Спочатку листи прихо­дили регулярно, а останні два роки - жодної звістки. Марія стала немічна, хвора. Боялася лише одного, що помре, не побачивши біль­ше сина.

Біля вікна почулися кро­ки. Потім легенький стук. "Синок!"

«З Різдвом Христовим, мамо. Ми приїхали наза­вжди».

Через рік Марії Коваленчихи не стало. Але кожного року у сім'ї Миколи Раульовича (Семеновича від діда) на Святвечір готують два­надцять страв на честь ба­бусі Марії.

Скіфський мак (легенда)

Вирує навколо земля. Прекрасна вона навесні і літом.

Але особливої краси, як навколишнім землям тоді, так і тепер, додають плантації скіфського маку. Ранньої весни степ палахкотить червоно-оксамитовим килимом, який колише вітерець. А скільки маків по наших степах!!

Давні-давні часи. На наші землі часто набігали турецько-татарські ординці, які грабували села, брали в полон дівчат, жінок, чоловіків, а потім продавали їх на невільницьких ринках. 

    І ось одного разу мчали турки-татари на конях. Побачил вороги здобич - босонога дівчина тікала в ліс. За нею  кинулися нападники і заарканили. Та в цей час з'являється козак, який поспішив на допомогу бідолашній дівчині. Він шаблею перерубав аркан, звільнив її, і вона втекла.  Почалася немилосердна січа на шаблях. Тяжко поранений, відчуваючи смерть за плечима, козак говорить в обличчя катам, що не загине, а буде поміж людьми цвісти. І вороги, коли почули таку зухвалість, вирішили посікти козака на мак.

Ординці воїна скришили,

На землю впало тіло біле,

І, наче зерно, проросло,

А влітку маком зацвіло...

Ось яка легенда живе в народі про маків цвіт. 

Червоні квіти степового маку, за легендою, ввібрали колір  козацької крові. Квіти ці назавжди цвістимуть серед нас і нагадуватимуть  про того, хто своє життя віддав за рідний край.

Шануй батька свого і матір свою

        Так розповідали старожили, що майже три з половиною тисячі років тому на кам'яних таблицях, які отримав пророк Мойсей від Бога на горі Сінай, були висічені слова: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім ти був на землі».

           Ми знаємо, що шанування батьків - одне з найсвятіших обов'язків людини і неоплатних її боргів. Ми прожили свою маленьку частинку цього невгамовного життя і, йдучи самостійно у цей бурхливий розквітлий вир,  візьмемо із собою тільки все добре, людське, чисте, яке не заплямували наші бабусі, матері. Людина повинна знати, звідки вона пішла в життя. Вона не має права іти безбатченком, мати черству душу, бо це породжує зло, неприязнь, біду.

     Ми записали таку легенду ( у 2-х варіантах):

"Доживши до глибокої старості, немічна жінка вирішила доживати свій вік у сина. Він деякий час добре відносився до матері, а коли побачив, що вона не може працювати, що за нею потрібен догляд, то вирішив відвезти її на смітник. Син посадив матір у візок і повіз. Побачивши, що батько везе бабусю у візку, внук поцікавився: «Тату, куди ти везеш бабусю?» Батько відповів: «На смітник». Тоді син додав: «А коли ти станеш старий, то я буду змушений тебе відвезти на смітник». Отже, нам треба завжди пам'ятати, що колись і до нас у гості завітає старість."

     Ось ще одна легенда, яка  легенда прийшла до нас із сивої давнини. Її передавали з покоління в покоління. Вона також розповідає про нашу місцевість.

" Зібралися три сини вдовиці на татарву йти. Попросили в матері благословення, поклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних і поїхали з побратимами на рать.

Люта січ розпочалася, бо нерівними були сили. На одного козака по п'ять зайд сунуло...  Відступили татари, бо багато бусурманських голів полетіло.

Поверталися з перемогою хлопці додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли вони сумну звістку: її два сини загинули у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари з собою.

       Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльоза, там розквітала маленька квіточка. Назвали люди ці квіти материнськими сльозами. А ще їх маргаритками називають.

      Відвідайте нашу бібліотеку і Ви поринете в невичерпне джерело самобутнього народної творчості нашого регіону! 

Шановні друзі !

 І ще  ми пропонуємо Вам ширше ознайомитися з золотим фондом українського фольклору: легендами, казками - вони нижче представлені у нас на блозі і знаходяться у фонді бібліотеки, а також з матеріалами і фотоальбомами про Петриківці - центрі українського народного мистецтва, безпосередньо з нашого блогу, зайшовши  на  сайт: -  http://proridne.org/folklore/tales/ru/