КУЧЕРОВА В.Л.

І мені здається, все ще попереду ...

        Творча, лірична, загадкова і романтична натура у нашої колеги - бібліотекаря Валентини Леонідівни Кучерової. У безмежний   і  мудрий світ літератури Валентина Леонідівна занурилася ще юною дівчинкою,  працюючи в редакції районної газети «Слава праці», потім навчаючись в інституті і далі, працюючи серед книг і літературознавчих колег. Підвищена скромність не дозволяла їй ділитися з оточуючими, колегами, земляками своїми творами, надрукувати збірочки, розмістити свої твори  в районній чи обласній газетах,   взяти участь у конкурсах, «виплеснути на суд громадськості».   

         А розповіді, нариси, замальовки, новели ... - ліричні і романтичні, сумні і зворушливі, з'являлися на світ все частіше і частіше, лягали рядок за рядком у звичайних шкільних зошитах.

Народилася Валентина Кучерова 28 жовтня 1953 року в селищі Каланчак Херсонської області в родині Леоніда Михайловича і Дар'ї Йосипівни Середи. Після закінчення Каланчацької середньої школи працювала вихователем у дитячому садку, у групі продовженого дня у школі, завідуючою відділом листів і літетатурним працівником у редакції районної газети «Слава працї».

У 1977 році вступила до Київського державного інституту культури ім. О.Є.Корнійчука на бібліотечний факультет, у 1981 році успішно закінчила навчання і була направлена у Каланчацьку районну бібліотеку на посаду бібліографа. Працювала завідуючою відділом обслуговування, заступником директора по роботі з дітьми.

Валентина Леонідівна створила читацький клуб за інтересами для людей похилого віку «Спілкуймось!». Сама пише чудові сценарії засідань, аматорське об'єднання користується величезним авторитетом у селищі, на засідання з великою радістю поспішають багато наших односельців. Невичерпний діапазон тем для занять, скільки фантазії і вигадки вкладає вона в кожне заняття улюбленого дітища, а скільки тепла і відповідальності, турботи і доброти проявляє до його учасників.

До славного 100-річчя Каланчацької бібліотеки Валентина Леонідівна написала велику літературознавчу працю "Літопис історії бібліотечної справи в районі".

Із літератуними творами  Валентини Леонідівни  Кучерової запрошуємо  Вас познайомитися  у читальному залі центральної районної бібліотеки,   зачаровані її романтичною творчістю Ви надовго залишитеся у прекрасному полоні.

До Вашої уваги  кілька творів автора:

  ***

Ось  вона, моя  рідна хата, в  якій я побачила світ.

Вона  дивилась  на  мене, наче  хоче  запитати:  "Хто ти?  Звідки?"

Вона дуже старенька, зморщена, малесенька, мов  бабуся.

Невже я  тут жила?  Невже  тут  промайнули  мої найщасливіші  літа -  літа  мого  золотого  дитинства?

   Ось  абрикоси, яблуньки.  Їх  садив  мій  татусь.  Ось  совгаки,  ці екзотичні  дерева,  тут  ми  гралися.

   Тут   я  сиділа  у  тата  на  колінах зоряними  літніми  вечорами, а  він тихо мугикав  пісеньку,  під  яку  я засинала.

    Тут  моя бабуся  розповідала мені казки  про  Василису  Премудру та  Іванка -дурника.

    Тут  я п’янкими  весняними  ранками  бігала  до  того  місця, де  небо  сходиться  з  землею. Так  хотілося  торкнутися  до  нього.

    Тут  я  їла  найзапашніший  хліб.  Його  пекла  моя  мама.

     Здрастуй,  хато,  моя  рідна  хато!  Чого ж ти  дивишся  на  мене  такими  сумними, такими  чужими  вікнами -  очима?

***

   Боже  мій!  Які  чарівні  ночі  царюють  нині.  Яке  блакитне  небо!  А  місяць! Яке  сяйво  розсипає він  на  верхівки  дерев,  як  переливається  воно  на  прозорому  дзеркалі озера.  Як  тривожить  душу.  Ворушить  спогади.

  Думки  самі  напливають  одна на  одну,  бентежать  душу.

  ...Тоді  теж  була  така  казкова  ніч.

  Тоді,  здавалось,  ти  зустріла  його,  про  кого  мріяла.

  Його  поцілунки  були  терпкі  й  жагучі,  обійми  -  міцні  й  гарячі, а  слова  солодкі -  солодкі, як  дурман.

 "...Я  б  вічно  стояв  би  отак  з тобою", -  шепотіли  його  уста.  Ти  мліла.  Ти вірила. Ти  кохала.

 ...Раптом  дужі руки підхопили тебе  і понесли.

 ... Ви  впали  в  запашне  сіно.  Світ  захитався  в  твоїх очах.

Презирливо  сміявся місяць, захлинаючись,  плакали зорі, падаючи  одна  за  одною   і зникаючи безвісти.

   Співчутливо  перешіптувалися  листочки на тоненькій  берізці, тремтячи  від  жалю.

 ...Ти поверталася  спустошена  і  одинока.  Гірка  сльоза  котилася  по  щоці.  А  місяць  все  сяяв  і  сяяв  у  холодній  нічній  безодні, заливаючи  все  навкруги.

                                             

* * *

Це  фото хвилює  мене,  бентежить  мою  душу.  Так хочеться вступити  в  той  час. Повернути його  хоч  на  мить.

 ...То було  40  років тому. Ми  стояли  на  порозі дорослого  життя.  Такі  юні.  Такі  свіжі. В  очах  світилось  запитання : "Що  там  попереду?"

  А потім...

Перед  останнім  уроком  ми  пройшли  нашою алеєю мовчки -  лише  музика  лунала  з  твого  транзистора.  І  кожен  думав  про  своє.

 ...Що  там попереду?

На  випускному  вечорі, на світанку  дорослого  життя,  ми   (можливо,  випадково,  а  можливо,  так  було треба)  зустрічали сонце  нового  дня  поряд,  але  не  разом.

 І  знову мовчки. А потім...

Я  тебе  побачила  випадково  ( а  може  - ні). Ти  був  не  один.  В  солдатській  шинелі.  Ти  віддалявся  від мене.  Надовго.  Назавжди  з  мого  життя. 

 Ні!  Не  назавжди!  Ти ще  майнув  тінню  біля  газетного  ларка. Покружляв -  і  зник,  як  марево! А потім...

Потім  ти  ще кружляв  на  зустрічі  однокласників – смутний і  невеселий.

- „Наш  капітан”, – розносився  шепіт.

   І ось  я знову  дивлюсь  на  фото. Ми знову  поряд, але не разом.

                                                   * * *

У той вечір вона почувалася королевою на балу. Один за одним її запрошували кавалери, то тут, то там її блакитна сукня мерехтіла метеликом, її веселий сміх дзвенів, наче весняне джерельце.

Та враз завмерло все, схвильовано забилось її серце. Через увесь танцювальний майданчик до неї наближався він. Її принц, той, про кого мріяла не одну безсонну ніч. Він вклонився їй. Вона подала йому руку - вони закружляли у вальсі, то злітаючи, то плавно линучи по колу. Вальс звучав, а серце тріпотіло...

Всі пари розступилися, затихли, завмерли, милуючись ними. І небо прихилилося до них. І зорі задзвеніли. І затихли солов'ї. І трави стелилися шовковими килимами. Його уста щось шепотіли, а вона нічого не чула.

Її полонила синява його очей. Вона поринула в ту глибину і летіла, летіла, підкоряючись чарівним звукам вальсу.

...Додому поверталася з подругою. Але відчувала його подих. Він оберігав її, охороняв, ішов позаду, її принц, її герой. 

 Із нетерпінням чекала суботи, з полегшенням відриваючи листочки календаря, рахуючи дні, години, хвилини до зустрічі. І вона настала.

Вона побачила його відразу. Він став біля входу у формі військового льотчика. Серце завмерло, коли він    привітав її і запросив до танку. Знову всі милувалися ними і говорили лише про них.

Вона притягнула   його, неначе магніт, причарувала - шелестів шепіт. А для них не існувало нічого і нікого. Віддавалися чарівній музиці і милувалися одне одним. А потім довго бродили берегом річки.

Ішли, то взявшись за руки, то застигаючи в обіймах, то поринаючи у п'янкі поцілунки.

Він занурювався у її золотаве волосся, торкався устами очей, припадав до пружних дівочих грудей, прислухаючись, як шалено б'ється її серце. А вона мліла в його обіймах. Вони були щасливі і не помічали, що гримить грім, що блискавки переймають небо, що ллє холодний дощ.

Ранок зустрів їх лагідним сонячним промінням і бездонною блакиттю літнього неба.

   "Полинути б  над річкою, над  степом, над хмарами",- замріяно  промовила вона.

    "Літак  біля  твоїх  ніг, моя  королево".  І  вони  полетіли.

Він  шаленів  від  почуття  польоту, від щастя.  Над  ним  було  високе  блакитне  небо,  під ним -  безмежне блакитне море. А  поруч  -  кохана, юна, золотоволоса, ніжна  й легенька, наче хмаринка,  його бірюза.  Вона сміялась, і сльози  радості  котилися по  її  обличчю.

 Та раптом запаморочилося  в голові, перехопило подих, забракло  повітря. Вона  зомліла.

  Він підхопив її  і поніс  у своїх  обіймах  в гори, де свіжий  вітерець дихнув  їй  в  обличчя,  ніжним  поцілунком  торкнувся  її  вуст.

Вона  розплющила  очі  і  посміхнулась.

"Яка  ж ти  чарівна,  моя королево!"

 І  фотографував  її.  На кручі,  під  кручею, на камені,  в  морі, намагаючись зупинити  цю  прекрасну  мить.

 ...Їх  розлучило  небо.  Воно  марилося йому  у  снах,  вабило, кликало.

 І   він полетів,  махнувши  їй   блакитною  хустинкою на  прощання.  "Я  повернусь", - лунав його  голос  з-під реву  мотора.  Та вона не почула. Вона  плакала, то  здіймаючи  вгору  руки,  то  обіймаючи  білокору  берізку, біля  якої  стояла.                                  Хустинка  впала на її  плече, вона  з  ніжністю  взяла  її   в долоні,   притулила  до  вуст  і  поцілувала.  Це був  їхній останній  поцілунок. 

А  потім...

... Може, то  був  сон? А може, їй  просто  здалося?

... Звучав все  той  же вальс.  Високий   синьоокий  юнак  у  військовій  формі кружляв її  по  колу,  не відводячи захоплено- закоханого   погляду  від її  очей. Знову  схвильовано  тріпотіло  серце, знову  жевріла  надія. Знову такі ж  блакитні  очі.

  Були   зустрічі.  Такі  жадані,  такі...

  Та  враз  обірвавши  танок,  він став на  коліно  і  в  розпачі  промовив: "Ні,  я  так  не  можу.  Я  не можу  тебе  ображати. Мені  треба  розважитись.  А ти  не  така.  Вибач..."  І  зник...  розтанув.

   Вона  завмерла. Тихий  зойк  зірвався  з її  вуст.  А  хотілося  кричати, ридати, бігти.  А  вона  стояла.  Ні,  то  був  не  сон.  То  був  не  він.

    Його  побачила  вона  на  автобусній  зупинці.  Було холодно, незатишно  на душі.  Думки  набігали  одна на  одну. І  раптом  відчула  на  собі  ніжний  погляд,  від  якого    стало  тепліше,  і,  здавалось,  посвітлішало навкруги. 

      Блакитні  очі, наймиліші у  світі, найдорожчі, його  очі  дивилися  на  неї.  Тим  поглядом було  сказано  все: і каяття, і  розпач.  Де ж  ти  була  раніше, моя  бірюза  і  велика  неземна    любов?  Він  кохав її.  Але  був  одружений.  І  не  міг зрадити  свою половину,  яка  дуже ревно  слідкувала  за  кожним  його  кроком, кожним  поглядом. 

      Він  непомітно кивнув  їй.  Вона  відповіла  легеньким  порухом  вій,   з- під  яких  котилися  рясні  гарячі  сльози.

      Ступити  б  назустріч.  Пригорнутися  до рідних  до  болю  грудей.  Почути  биття  його  серця. Промовити: „ Доброго  дня, мій  милий”.  Та  було  пізно. 

       Вона  знала, що  побачить його  в  той  вечір. Чекала  з нетерпінням  жаданої  зустрічі.  Серце калатало  у  грудях від  хвилювання.  І  та  мить  настала.

       ...У той  вечір  говорив  він.  Він говорив,  як важко  втрачати  найдорожчу  людину,  як нелегко  самому  виховувати  хворого сина, як  страшно  вертатися  в  дім,  де  тебе  ніхто не чекає, як  страшно  говорити  з самим  собою у гробовій тиші.

        Він  говорив. Його слова  невимовним болем   торкались її  серця, колючими  голками  вражали душу.  Вона слухала  його, не втішаючи, не  задаючи   зайвих  запитань, не  перебиваючи.

        А  він  говорив, говорив. Виливав  свій  біль, щоб хоч якось  зарубцювати   відкриту  ниючу  рану.

         У  нього  було страшне  горе. Померла  його  дружина. Він  обіцяв  їй  не  зраджувати, не кидати  сина. І  несе  цей  хрест  все  життя.

      "Дякую  тобі  за  те, що  вислухала, за те, що ти є",- сказав на  прощання.

        Вранці  в її  будинку пролунав  телефонний  дзвінок.

        "Мила моя! Люба моя  дівчинко!  Королева  моя! – чувся  в  трубці  схвильований  голос. - Я  кохаю тебе!  Ти для  мене  все  таж  17- річна  дівчина. Моя  золотокоса русалочка!  Хоч  насправді  ти  вже бабуся.  Я  радий, що  в  тебе  сім’я.  І  не хочу її  руйнувати".  Їй  перехопило  подих,  сльози затуманили  очі.  Вона  важко дихала  в трубку, їй  забракло  слів.

      "Чого  ж  ти  мовчиш? Ти плачеш? -  голос  його  дрижав. -  Тільки  не плач, прошу тебе".

      І  тоді  вона  дала  волю  сльозам.  Ридаючи,  захлинаючись, крізь сльози промовила:

"Спасибі  тобі, спасибі  за  велику любов".

"Чому ж  ми не  разом?  Чому  так  жорстоко  доля  повелася з  нами?"  - терзали  її  думки, коли  вона  поклала  слухавку.

"Ти  ж  сама  винна, - нашіптував  їй  внутрішній   голос. -  Хіба  ти  не  відмовила  йому, коли  він  пропонував  тобі руку  й  серце?  Хіба  ти  не  відмовилася бути  йому дружиною, коли  він  просив  зачекати, доки  він закінчить навчання?  Пожити  у його  батьків.  Хіба не  ти  відштовхнула його? Чому  ж  ти  скаржишся  на  долю.  Ти  ж  сама  зачинила  двері перед  своїм  щастям".