РЕУТ В.Д.

Вчитель! Педагог! Письменник!

                                             Віра Дмитрівна Реут ... Хто не знав цього Педагога! Чудову вчительку, завуча, прекрасної людини, чарівну жінку!

Скільки прекрасних великих і малих справ на рахунку Віри Дмитрівни !   
 - В її учнях, в селі, в районі, в пам'яті вдячних односельчан і багатьох поколінь нащадків. Добрий слід залишила Учитель з великої літери в селі Новопавлівка, на Каланчацькій землі .
      Вчила мудрому, вічному, виховувала підростаюче покоління, сіяла тепло, турботу, добро, розуміння і вони давали благодатні сходи! Увічнила за допомогою художнього слова історію рідного села та його жителів .
     Народилася Віра Дмитрівна

 2 квітня 1943 в селі Піщане Каховського району Херсонської області. Навчалася в Бериславському педагогічному училищі. Вищу освіту здобула в Одеському державному університеті, на філологічному факультеті. 
    Вся педагогічна діяльність Віри Дмитрівни пройшла в Каланчацькому районі. Починала з Мирненської восьмирічки, а потім стала завідуючою в Новопавлівській початковій школі, тут вона викладала українську мову та літературу, була заступником директора з навчально - виховної роботи, потім директором цієї школи. Пізніше, до самого виходу на пенсію, викладала рідну мову та літературу,  українознавство.
    40 років учительської праці були оцінені в численні грамоти, звання «Заслужений учитель Української РСР», Віра Дмитрівна нагороджена медаллю «Ветеран праці», знаком «Відмінник освіти України».
      Музейна справа, вивчення історії рідного краю, написання  нарисів про ветеранів Великої Вітчизняної,  остарбайтерів, дітях війни, людях, які пережили  трагічні події нашої спільної історії, для Віри  Дмитрівни стали не просто захопленням, а глибокої   потребою душі. І як результат - книга «Борги наші», солідне видання, більше трьохсот сторінок, з великою  кількістю фотографій і вдало підібраною   одухотвореною поезією Б. Олійника, Д. Павличка, М. Братана, Л. Костенко, М. Драча, А. Суганяка. Вслухайтеся, вдумайтеся в назву книги - «Борги наші» ... У ній є щось праведне, біблійне, одвічне, святе .
    У вступному слові до своєї книги Віра Дмитрівна пише: «Написання історій про фронтові подвиги, бойових походах, пораненнях все відкладалися на потім ...
     Йшли роки ... один за іншим колишні фронтовики займали свої місця в журавлиних зграях ... солдатські вдови стали білими чайками ...

     В останній раз рознісся скорботний дзвін дзвонів ... У селі Новопавлівка - ні єдиного свідка великих битв і мінімум записів. Я зрозуміла: «Ця справа залишиться у мене незакінченою. Пече гіркота провини ... »

     Але вона встигла ... І тепер кожний не байдужий, може взяти до рук, що вийшла в 2009 році, книгу «Борги наші» і переконатися, що вона також, як крапелька води, несе і відображає в собі океан і небо, і сонячний промінчик і спогад про шторм , відображає історію нашої багатостраждальної Батьківщини. Кожен нарис - це людська доля, крапелька повна болю, страху,  хвилювань, віри, радості і надій.
       Більш того Віра Дмитрівна, відразу ж після закінчення роботи над книгою «Борги наші» взялася писати нову книгу з історії

 с. Новопавлівка, яку мріяла видати до 180-річчя села. Але завершити роботу не встигла, жорстока хвороба  зупинила її серце. Естафету підхопив син, через два роки, за фінансової підтримки директора Новопавлівській школи Паргачової В.Б., вчителів, і учнів школи, в світ вийшла друга книга В.Д. Реут в співавторстві з Реут І.Г. - сином Віри Дмитрівни «Новопавлівка. Погляд через роки». 
      Далеко не кожен населений пункт і з більшими розмірами, ніж крихітна Новопавлівка, має таку грунтовну, фундаментальну історичну працю. На сторінках цієї книги можна знайти все, починаючи із зародження цивілізації на території Херсонської області до подій 2000 років. Не залишить байдужим і щирий, душевний тон цієї книги, що оповідає про велику і гідної історії маленького села. 

       Ще за життя Віри Дмитрівни, відразу після виходу в світ першої книги «Борги наші», Каланчацька центральна районна бібліотека та Новопавлівська сільська бібліотека провели презентацію книги за участю автора - Віри Дмитрівни, а також Новопавлівського сільського Голови Віктора Труби, сільського бібліотекаря Лариси Шаваровської, активістів села. Віра Дмитрівна виступала яскраво, натхненно, зачитувала на пам'ять цілі глави книги, з коментарями, цікавими вставками і епізодами, які не ввійшли до книги. Присутні на презентації затамувавши подих слухали розповідь автора, задавали питання, коментували, захоплювалися ...  Дарували квіти ...  Довго не розходились ... Фотографувалися на пам'ять, ніби - то відчували, що наступній зустрічі не судилося відбутися.
        В вересні 2012 року до 100-річчя Новопавлівській середньої школі було присвоєно ім'я Віри Дмитрівни Реут.

 

Сага  для  прийдешніх

      Сорок років свого учительського життя я присвятила створенню музею історії села Новопавлівки Каланчацького району Херсонської області. Разом з гуртківцями-краєзнавцями побували у містах - героях, пройшли бойовим шляхом 402 винищувального авіаційного полку, який звільняв південь України від фашистського поневолення, розшу­кали в архівах Херсона, Сімферополя документи про освоєння і заселення таврійських зе­мель.

Щирими друзями шкільної молоді були ветерани Великої Віт­чизняної війни: Пономарчук Ф.Ф., Гетьман. В.С., Нестерчук М.У., Формагей І.О., Шахов М.О. Скіль­ки роботи разом проводили: уро­чисті лінійки, мітинги, вручення прапорів, гра „Зірниця", проводи в армію, вечори вшанування солдат­ських матерів, факельні марші, по­їздки на Перекоп... Заходи були яскравими, їх любила молодь.

Здавалось, що так буде зав­жди: за першим же покликом при­йдуть до нас колишні фронтовики  у строгих піджаках із сяючими орденами і медалями, а юні з захопленням і зачудуванням не зводитимуть очей з небачених раніше нагород...

Написання історій їхніх подвигів, бойових походів, поранень все відкладалося на потім. Постійно знаходилися вагоміші справи.

Ішли роки... Один за одним колишні фронтовики займали свої місця у журавлиних ключах. Солдатські вдови ставали білими чайками.

Затужили дзвони востаннє.У селі - жодного свідка великих битв, а записів - міні­мум. Я зрозуміла, що це діло залишиться у мене не завершеним. Пече гіркота вини... Та ще й хвороба розлучила з улюбленою спра­вою, викинула на узбіччя.

У цей чорно-сірий час мене підтримали найдорожчі люди: чоловік Григорій, сини - Ігор і Тарас, вчителі школи, бібліотекарі. Всі в один голос твердили: „Пишіть книгу про істо­рію села!".

Разом із внуком Дмитром зробили нариси про остарбайтерів Новопавлівки, поті сама писала про дітей війни. Творила рукописи, а старший син Ігор Григорович виконував усі комп'ютерні роботи, робив фото, слухав, радив, поправляв, схвалював.

Три роки праці...

Чим більше зустрічалася з людьми, чим глибше занурювалась у роботу, тим більш розуміла - моя робота необхідна.

...Колись нащадок відкриє ці сторінки і, вражений, подумає: „Який славний у них рід! І мені слід утримуватись на цих висотах, щоб не розірвалося одвічне коло життя".

У нашому південному селі живуть переселенці з усіх кутків України і Росії.         Розповіді вражаючі. Бачу цих дітей голодних, обірваних, битих, синіх від холоду на тяжких д( рогах війни, в німецьких ешелонах, в окопах, у дитбудинках, у хатах - сиротах.

Кожна історія писана слізьми. І тому я ці нариси ще називаю сагами - (історичні легендарно-героїчні розповіді з віршованими вставками). Нехай за зухвалість простять мене поети: я цитую їхні твори. Працюючи в бібліотеках, зрозуміла, що тема дітей війні миру, солдатського та материнського подвигу дуже близька Борису Олійнику, Анатолії Кичинському, Роберту Третьякову, Миколі Братану, Дмитру Павличку, Василю Симоненку, Ліні Костенко, Івану Драчу, Ігорю Муратову... Як співчувають вони підліткам, в яки трудовий стаж пішов з 8 - 10 років, які не сиділи за партами, не бачили вищих шкіл, г знали дитячих ігор, обновок і свят, батьківської похвали.

Спочатку ці нариси писалися для тематичних вечорів, зустрічей у музеї села, до особливих свят, урочистих подій, і тому я використовувала вірші улюблених поетів, які творчим піднесенням озвучували гуртківці. А коли прийшов час укладати книгу, я не можу викинути ці рядки, бо знаю вже їх напам'ять, вони звучать у моїх мислях, серці, розповідь про героїв без них буде неповною. Тож нехай для цього святого діла послужать зіркі поети, возвеличенні вкотре сільським учителем української словесності.

     67 новопавлівців не повернулися з війни. Майже всі вони загинули без сліду.

     Ці нариси - ще одне заперечення війнам, розбрату, рабству, окупації, про які я діз­налася з оповідей очевидців, власного життя,, архівів, довідників, книг, листів воєнних літ...

      Мої дорогі! Як я мрію про щасне життя для вас: мирні росяні ранки, сонячні дні, заклопотані роботою, щедрі на зорі ночі; відроджені землі, напоєні водою; успішні діти, потрібні своїй країні.

Так хай обірветься  спадкова нить
         Між війнами - і розпадеться тліном,

Щоб ми лишились в пам'яті століть

 Останньої війни  останнім поколінням.                          

                                                       Б.Олійник.

Мені з вами гарно живеться і працюється. Задовгі роки отримала безцінні дарунки: любов, співчуття, допомогу розраду, підтримку.

Віддаючи хоч частину вічного боргу перед найдорожчими людьми, я і пишу цю книгу.

***

Джерела духовності і таланту

Знаю: мене колисала калина. В краю калиновім тонкими руками, І кров калинова, як пісня єдина, Горить в моїм серці гіркими зірками.

                                                І.Драч.

На IX з'їзді письменників України Олесь Гончар наголосив: „Важливо сьогодні з усією пристрастю будити в людях потребу оберігати життя в усіх його проявах, в природній мудрості і гармонійності. Берегти свою одвічну колиску і мир на землі, берегти моральний уклад, берегти ріки, ліси і повітря, красу трав і мову кожного народу, кожний виплеск духовності, кожне  зернятко  вселюдського досвіду".

Берегинею Материзни нашого  культурного національного багатства є Возна Анна Григорівна, яка народилася у Тернопільській області Кременецькому районі в селі Новий Кокорів на хуторі з дивною назвою Королівщина.

-   Звідки у мене любов і пристрасть до вишивки? Хто мене надихнув на це заняття?

-   Це в мене від бабусі - Кочубей Олександри - дуже гарної жінки, з багатого старо­винного козацького роду, - почала свою розповідь Анна Григорівна.

-        Так сталося, що закохалась вона у мого дідуся Григорія, що був простим
сільським хлопцем. Мали вони 4 дітей. Вони мене дуже любили. Я маленькою називала їх „дід" і „баба". Одного разу з бабусею пішли у ліс збирати суниці. Виходжу я на галявину і кричу: „Бабо, бабо! Гляньте, скільки тут ягід!". Аж тут із гущавини у чорній сутані виходить  батюшка. Я так перелякалась, що не можу з місця зійти!

-  Дитино! Йди сюди! - махнув він до мене рукою. Я підійшла.

-  Ану, повтори, кого ти тільки що гукала?

-  Діда і бабу.

-  Дитинко, затям собі назавжди, що баба - це є залізна баба, живе у криниці, вона хапає дітей, бо їм, маленьким, не можна туди заглядати! А це - твої найрідніші люди, яких треба називати дідуньо і бабуня, бо вони люблять тебе і живуть для тебе.

-  З тих пір я тільки так називала своїх улюблених вихователів і охоронців.

Почала вишивати десь років з дев'яти. Сяду, підбираю нитки до намальованих ку­пованих узорів, а сама, як взірець, тримаю в уяві бабусині рушники, що висять на іконах, на портретах.

 Немов у дитинстві, в глибоку  криницю дивлюся.

 І тішаться в ній, наче сон, голубі небеса.

  Моя ж ти єдина... За тебе одну  

  помолюсь я,

  Хай день золотий на твоїх

  рушниках воскреса.

                                     В. Кулик.

Вишила у 10 років картину „Український козачок". Вишиванку творила ночами при лампі. А вранці дивлюсь - один чобіт у козака чорний, а другий - фіолетовий. Почала пла­кати. А бабуся втішає:

-Коли козак ногами швидко перебира, то на сонці чоботи виблискують різними кольорами.

Ще маленькою дівчинкою придивлялась до стародавніх вишивок. Бабуся Олексан­дра учила: „На всіх вишивках є, в основному, два символи-обереги й дерево життя. Коли жінка прикрашає вишитими оберегами покуття, стіл, вікна, двері, піч, то ніякі злі сили не прийдуть у цей дім. А дерево життя прийшло до нас із прадавніх часів: чим пишніше буде гілля, чим яскравіші квіти на ньому, тим краще вестиметься твоєму роду. У кожну стьо­жечку, у кожний хрестик вкладай світлі думки, чисті помисли, щирі побажання - і твоя робота завжди нестиме людям добро. Виший сину сорочку - живий і здоровий поверне із війська, простели весільний рушник доні - щаслива буде у заміжжі, зроби вишиваночку невістці - стане для тебе рідною донькою, гарненько прикраси подушечку внукові - голівка у нього не болітиме.

Оця мудрість живе у мені і зараз. Ці уроки одержала від людини, яка і в житті була взірцем щедрості і доброти.

Пам'ятаю, як у голодні роки у наші села йшли із південних і східних областей біженці. Були вони голодні, обірвані, просили щось поїсти. Бабуся всім виносила щось: то картоплі, то шматок коржа, то грибів сушених. Одного разу голодуючі попросили чаву­нець, щоб щось зварити собі на вогнищі. Ми з бабусею пішли подивитись, що ж вони ва­рять. Глянули - і жахнулись: вони варили слимаків.

-        Ладно, візьми собі цей чавунець, може він вам ще пригодиться у такій далекій дорозі.

А приклад безмірної любові до дерева, трави, ягід, грибів - всього живого подав мій дідусь.

Якось пішли з ним у ліс накосити трави, чую: гукає мене.

-        Глянь, скільки тут солдатів!

       Виходжу на галявину - матінко моя мила! - скільки тут грибів! Вже про траву і не думали. Простелили ряднини і почали гриби збирати.

-        Доню, не рви, не рви! Почекай, я сам обережно позрізаю! Рвати не можна,бережи їх, бережи!

Він зрізав, а я милувалася ним. А портрет його був колоритний: довга біла борода, гарний чистий одяг. На люди одягав довгого сірого плаща. Чистий тобі Микола чудотво­рець!

Одного разу, коли я навчалась у 9 класі у райцентрі, прибігли у клас подруги і за­кричали:

-        Аню, ходи на вулицю, там тебе дідусь якийсь кличе! Такий цікавий, схожий на
Бога! А мені було радісно, що він сподобався дівчатам. (Ну як тут не згадати діда Дов­женка : „Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас  усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо").

Дуже їм обом хотілося, щоб онуки вчились, виховували у них пошану до школи, книжки, освіти. Тому я з великим бажанням пішла до школи у 6 років. Пальто мама пере­шила із свого піджака. Було воно довге, на виріст. Всі думали, що почну ходити, а тоді кину. Але я зразу ж душею прикипіла до гарної будівлі школи, що розміщувалась у ко­лишньому панському маєтку і була якась кругла. Сюди приходила дітвора із навколишніх хуторів. При школі були чудові ділянки, квіти, учні там вирощували шкілку для майбутніх садів. Вчителі для нас були, як боги. Директор – Юхим Карпович, був суворою людиною, але ми всі дуже шанували його.

Закінчила я гарно 7 класів.  Дідусь і бабуся продали величезний віз сіна і купили

Мені в нагороду годинник. Далі продовжувала навчання у райцентрі. Пам'ятаю у ті канікули у нас на хуторі зчинилася стрільба: то ловили останніх бандерівців, ідо жили у

якихось замурованих стінах. Було дуже страшно. А був це вже 1957 рік. Пам'ятаю своїх учителів. Ганна Іванівна якось пригостила білою, як сонце, булкою. А сім'я директора школи колись запросила до себе переночувати, бо я до пізнього вечора була на спортивних зма­ганнях, несла естафету змагань у друге село. Устина Василівна, дружина директора, не пустила мене вночі йти по лісу самій. Пам'ятаю, що пригощали мене тоді варенням.

    Жити і вчитись нам було сутужно. Але я так завжди любила нові підручники, зо­шити. Влітку, бувало, цілі дні працюю: то гриби збираю, то ягоди. А мати все це відносила на базар і купляла мені приладдя і підручники для школи. У мене все було гар­не, нове: і ручка, і готувальня, і лекало, і книжки. Носила ці ягоди інколи попаді, то вона ще й сала виносила. Було воно жовте, покрите сірою сіллю, але для нас це була така сма­кота - не приведи Господи!

     Дуже берегли одяг, взуття. Назбираємо з подругами трохи грошей і йдемо у рай­центр (12 км) купити щось. Черевички загорнемо у хустинку і босі по пилюці йдемо. А коли починається бруківка, тоді ноги росою помиємо, взуємось - і- треба ж тобі! - міські красуні!

     Ще із шкільних літ люблю все гарне: і квіти, і гарне шиття, і книги, які брала чита­ти у бібліотеці Юліуша Словацького, тут же у районі.

       Згадую, якось у нашій школі побував Максим Рильський. Знаєте, який був інтелігентний, гарний голос мав. Говорив піднесено і натхненно. Він прочитав свій новий твір

„Як не любить". Ми тоді переписали його і вивчили на пам'ять, бо всі були захоплені му­зикою цієї поезії.

Як не любити любов'ю наснажених

Мудрістю сповнених книг,

Троп невідомих, дерзань ще не зважених

І небосхилів нових?

Як не любити людини, що з атому

Креше добра блискавки,

Як не любить по змаганні завзятому

Дружнього стиску руки?

Закінчила середню школу - а роботи нема. Одні буряки. А взимку - без грошей, без роботи. І вирішили ми з мамою і двома братами їхати на Херсонщину. На початку 60-х була якраз нова хвиля переселення. Повезли нас у лютому місяці. Добиралися товарняком. Картопля дорогою померзла. У вагоні стояла „буржуйка", так на станціях хлопці вискаку­вали із вагонів, хапали вугілля - і якось добрались.

Дали нам будинки, де зроблена була тільки перша мазка із соломою... Прийшлось біду переносити. Потроху прижились.

Тут зустріла свою долю - юнака Володимира, який жив у старшої сестри, бо сам був сирота. Побралися ми. А незабаром забрали його в армію. Чекали із сином Віталієм його 3 довгих роки. Мені, як жінці солдата, платили 7 карбованців. Як пережила ці роки? Краще не згадувати...

Звертаюсь до Володимира Федоровича:

- Розповідають, що ви брали участь у піднятті цілинних земель? Як саме?

- Коли мені було 16 років, оголосили нову вербовку у Казахстан. А ми були молоді, завзяті. Але в нас же пашпортів ще не було. Та для цілинників у Любашівці виготовили документи за 2 дні. Сестра голосила, не пускала. Але я їхав з надією там здобути якусь професію. Нас, 12 чоловік, посадили у поїзд. Вийшли в Актюбінську, де нас чекали ГАЗо-ни. На відкритому автомобілі, а це вже був жовтень, привезли нас на станцію Шубар Ку-дук, поселили у глиняному бараці - то був гуртожиток.

Зразу ж мене послали в училище, здобув я там професію механізатора широкого профілю: майстер-наладчик, комбайнер і тракторист. Після навчання отримав направлен­ня на роботу у вівцерадгосп. Працював на тракторі. Але, знаєте, ніяких побутових умов для людей не було. Купався тільки у ставку. Місяць ношу одяг, „насекомьіе", як говорять росіяни, заїдають. Піду в магазин куплю все нове. На ставку викину брудне, одягну все свіже, але через місяць все повторюється. Оплату затримували. Перспективи ніякої, і я вирішив різко змінити все в житті. Дуже сумував за Україною, навіть снився рідний край. Моє серце чужини не прийняло.

На відстані душі ідуть за днями дні, Одним одне вікно горить мені між ними. Горить мені вікно у рідній стороні,

Щоб я не заблукав між вікнами чужими.

Приїхав у Новопавлівку, бо вже у цьому селі із сім'єю жила моя сестра Галя. Тут я зустрів свою Аню. Побрались - і вже більше 40 років разом. Ось моя Григорівна розповідала про свою бабусю, то це, скажу вам, - чиста правда. Коли ми одружились, то, повірите, нічого в домі не було. Все починали з нуля. Поїхав я до бабуні в гості. Господи, як вона мене вітала, як раділа! Знаєте, вона жила не в замку, а в бідній хатині, Але моя вдячна уява постійно лине туди.

Мы любим дом, где любят нас.

Пускай он сыр, пускай он душен,

Но лишь бы теплое радушье

Цвело в окне хозяйских глаз.

И по любой мудренной карте

Мы этот странный дом найдем -

Где длинный чай,

Где робкий фартук,

Где равно - в декабре и в марте -

Встречают

Солнечным лицом.

                                                  И.Уткин.

Коли їхав додому, бабуня витягла і дала мені гроші. Повірите, ніколи не забуду стареньку мозолисту руку, що простягає мені той пакунок. Карбованці складені рівненько, загорнені в листочок від цукерки, сотня відділена від сотні. 400 крб. дала! Скільки вона ягід і грибів назбирала, щоб скласти цю суму. Як я не відмовлявся, але вона рішуче затис­нула мій кулак, - і була безмежно щаслива від того дарунку. А ми як раділи! Купили взут­тя, одяг, купили щось там у хату...

Я славлю світлу людяність долонь -Таких, як мала наша бабуня-мати, Які уміють, творячи вогонь, Не так себе, як інших зігрівати.

Бачите, розговорились ми з вами, то згадали все. Оце ми вже 45 років живемо у Новопавлівці. Вже нікуди б не поїхав жити, бо у своєму дворі кожен камінець нашими ру­ками покладений, тут і сад наш, тут і квіти, в які дружина душу всю вкладає, тут народи­лися і виросли діти. Живуть вони у Каланчаку, мають сім'ї. Але на свята всі з внуками поспішають у наш дім.

Моя хата вкрита небесами, Багряний обрій - то її поріг. Поміж хлібами, зорями й лісами До хати шлях із безлічі доріг.

А тепер я хочу додати від себе...

Батьки передати своїм дітям найкращу рису трудівника - високе почуття обов'язку, відповідальність за доручену справу. Анна Григорівна за своє життя була на різних робо­тах. Була чуйним і відповідальним поштарем. Пам'ятаю: ожеледиця, як скло, а вона із важкою сумкою, прив'язавши спеціальні устрої до взуття, спішить до людей. А в ощадній касі, якою вона завідувала, ніколи не було черги. Чітко, професійно проводила грошові операції. Завжди привітна, усміхнена, ділова. А взялася вирощувати овочі - і тут попереду. Більше тонни помідорів збирала за день. За сезон збирала стільки овочів, що їх треба було вивезти для здачі державі колоною у 20 вантажівок.

А Володимир Федорович присвятив своє життя хліборобській справі.

Ти вседержителю в небі, на морі і суші - Хлібе єдиний для всіх поколінь і світів, День мій грядущий, день проминулий і сущий, Благослови. І освяти. І освіти.

Б. Олійник.

Його ланка славилася високими врожаями зернових. Та й не дивно, бо механізатор працював і наполегливо підвищував свій теоретичний рівень, закінчивши Скадовський с/г технікум. Його трудову доблесть високо оцінив уряд, вручивши орден Трудової Слави.

Родину Возних у  селі знають і шанують. Бо господарі - люди чемні, з відкритим серцем. Хочете пройтися їхнім міні-ботанічним садом - завжди будь ласка. Ідуть односельці і частенько зупиняються біля їхнього двору: ще не встиг сніг зійти, ще земля не парувала, а в садку уже цвітуть проліски, крокуси і калюжниця. А попід вікнами - ря­дочки ірисів - синіх, білих, рожевих. А скільки сортів тюльпанів, жоржин, айстр, хризан­тем! За вишні, черешні, яблука, груші, абрикоси ми вже й не говоримо. Тут і береза білокора, і ялинка, і малина, і калина. У кутку саду росте рідкісна у наших краях ліщина. А вершить всю цю красу хрещатий барвінок, що вічно зеленіє і цвіте веселим кольором, викликаючи захоплення у школярів, бо цей будинок, садок і квітник - якраз біля школи.

Все це розмаїття природи, буйноквіття господарка переносить на полотно. Про кожну свою роботу вона говорить із захопленням: „Люблю фантазувати! Ось, бачите зірки вишила - це квіточки такі, їх у наших краях ще називають сердешне дерево, а в літературі - це золототисячник. Читала недавно легенду: якийсь багатій, що страждав від тяжкої хво­роби, поклявся: зцілюся - пожертвую бідним сто золотих. Уві сні до нього з'явився ангел і сказав: „Уживай траву цю, зірки, що я приніс, і ти зцілишся, та ж не забудь виконати свою клятву". Багатій видужав, обіцянку виконав. Відтоді рослину й називають золототисяч­ник.

Я люблю читати легенди, слухати, і коли вишиваю, то згадую ці гарні історії.

Вигаптуй на небо райдугу - доріжку, Простели до сонця вишивку - маніжку,

Щоб по тій доріжці з лебедями-снами Плавали до щастя білими човнами.

В. Симоненко.

Дуже люблю на полотні васильки, волошки. А назва цієї квітки пов'язана із такою легендою: „Сільський хлопець Василь, красень, косив якось у полі жито. Саме там грали­ся русалки польові. Одній з них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлоп­ця. Забув про все на світі й пішов за нею. А вона, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі і далі, та й сама в нього закохалася. Не схотіла з ним розлучатись: обернула хлоп­ця на польову синю квітку. Відтоді, за легендою, літньої пори русалки бавляться в хлібах, коли зацвітає волошка синя, плетуть з неї вінки й прикрашають свої голівки". А я виши­ваю, цю небесно-блакитну квітку на сорочках, рушниках, як вияв ніжності, першого по­чуття, чогось такого, чого виявити  словами неможливо".

Гарно слухати ці слова. До родини Возних, як до цілющого джерела духовності ідуть учні, вчителі. Приймають вони й екскурсії учнів з Херсона, Каланчака, Криму. Не­давно побували тут наші земляки з Чернівців - режисер і викладач Агеєв Григорій та його дружина Алла Денисівна, автор підручника з українсько-корейської мови. Були вражені і захоплені дивосвітом сонячного шиття.

Мої ж думки, мов ластівки, Уже мережать небокраї. Цілує сонце рушники, - До серця небо прихиляє.

А щедре поле і грядки -

То материнське вишивання.

Цілує сонце рушники, -

І починається світання.

М. Сингаївський.

Анна Григорівна продовжує:

Коли  вишиваю,  завжди  слухаю  музику.   Інколи  здасться,  що  пісня  на  узор перетворюється. Оце панно я назвала „Україна моя ясночола". Люблю вірші Шевченка, Лесі. Вишила декілька портретів Кобзаря. Передала один у музей села. Другий - у районну школу,   де    вчаться    онуки    і працює моя доня-невісточка На­талочка.

Вона мій однодумець. Також любить вишивати. Ми з нею радимось, обмінюємось узорами. Мене запрошують у районну школу на різні заходи, побувала декілька разів і в Каланчацькій бібліотеці.

Анна  Григорівна  розповіла ще не все.

її вишивки побували на виставках-конкурсах у Херсоні, Києві, Севастополі. Директор місцевої   школи   побувала   на стажуванні у США у місті Детройті, і передала подарунок української жінки американсь­ким школярам. Розповідь про Возну Анну Григорівну розміщено на сайті в Інтернеті - от­же, її творчість уже стала набутком нації. А недавно у Берліні переможець конкурсу   рефератів „Доля постраждалих від нацистських переслідувань" вручив німецькому Фонду „Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє." вишивку Возної Анни, доньки колишнього остарбайтера. До вишивки прикріплено слова української Берегині: „На Україні жінки, в ос­новному, вишивають червоними і чорними нитками. Чорне - це горе і біди народу, а чер­воний колір - торжество життя. Нехай діти колись ворогуючих народів простягнуть один одному руки дружби. Нехай від народу до народу, від столиці до столиці, від серця до серця линуть невидимі лінії зв'язку і не перериваються ніколи".

Нехай українські вишивки, як посланці миру, красуються у всіх куточках світу.

В музеях Далекого Сходу Білі мої рушники –

 Це крила мого народу,

 Що крилив сюди віки.

Світитесь, крилами б'єтесь

Сльозою на вас дивлюсь.

До мене ви признаєтесь.

І я до вас признаюсь. -

писав із глибоким зворушенням колись Іван Драч. Анна Григорівна з роками підійшла ще до однієї теми - вишивки ікон. - Довго рука не насмілювалась торкнутись до тієї роботи. Побувала у багатьох хра­мах. Найбільше свято почуттів отримала у Почаївській лаврі. Краса співу, музика архітектури, особлива піднесеність настрою надихнули мене на цілий ряд ікон: „Мати Бо­жа", „Микола - чудотворець", „Христос - спаситель". Вишила велику ікону „Мати Божа з покровом", щоб захистити наш народ від негараздів, неспокою у країні. А роботу „Ісус Христос" присвятила українській діаспорі, що розметалась цвітом по всьому світу. У своїх вишивках  Сонячний пояс готую своєму народові.

Зоряний пояс планеті своїй готую.

Не погорджую, доле,

І поясом свого життя,

Вишитим чорно-вогненною заполоччю:

Я надто смакую у темно-вишневих барвах.

       Колись наш поет-земляк А. Кичинський, який родом із Преображенки Чаплинського району, спостерігаючи за маминим вишиванням, побажав:

Розплітайтеся нитки.

Вам ще треба схреститися

На рушникові.

Сподівайтесь, нитки,

Буде чесним рушник

Саме вам завдяки.      

Хай не вплутаються

Вам у сповідь хрещату

Нитки випадкові.

Хай минають роки -

Не линяйте, нитки.

Не зникайте, нитки. 

Цього ж бажаю і нашій мудрій майстрині Возній Анні Григорівні, що щедро дарує свій талант людям і сама вчиться у подруг, на виставках, черпає знання з книг і журналів.

Нехай і надалі їхній дім буде відкритий для людей. Бо до господаря, Володимира Федоровича, також часто звертаються односельці: Тому автомобіль відремонтує, тому го­динник, того підстригти треба, тому дасть пораду, які сорти овочів підібрати, а з іншими просто поговорить, посміється, бо розуміє добре слово і жарт.

Всі ці якості батьки передають своїм дітям і онукам. І це є одвічне коло життя.

„Наші прадіди пережили тисячолітні випробування і донесли нащадкам традиції народу... Завдяки українській духовній скарбниці сьогодні ми маємо могутній генетичний код нації, який зберігає наш народ на цій землі," - сказав недавно Михайло Поплавський.

А йому я вірю, бо для розквіту культури України він зробив стільки, що іменем йо­го дітища - Київського національного університету культури, названа одна із зірок Сонячної Системи.