РУДНИЦЬКИЙ Г.А.

 Григорій Андрійович Рудницький —  журналіст. Укладач довідника   «Тарас Шевченко і Крим» (2001). Лауреат всеукраїнських премій — Яра Славутича (за краєзнавче дослідження «Земля степових пірамід») і Фон­ду Т. Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (за публікації шевченківської тематики).

Народився 1 квітня 1936 р. в селі  Новокиївка Каланчацького району на Хер­сонщині. Закінчив (1963) з відзнакою історико-філологічний факультет Кримського педінституту. В 1964-2003 працював у кримських газетах, по­пуляризував на їхніх сторінках шашкову гру. Майстер спорту з композиції (1982), чемпіон України (1986, 2010), член-кореспондент петербурзької Академії шахового і шашкового мистецтв. Автор трьох книжок.

На краєзнавчі та культурологічні теми пише з 1990 р. Публікувався в Австралії, Бразилії, Канаді, Нідерландах, Німеччині, США.

 В дослідженні та нарисах «Земля степових пірамід» представлена широка краєзнавча палітра  нашого Таврійського краю. У книжці йдеться про заснування сіл та міст на Лівобережній Херсонщині від останньої чверті XVIII століття до середини 1870-их років. Наведені довідки підтверджені матеріалами з архівів і старих друкованих джерел. Долучено вибрані нариси автора присвячені таврійським промислам і забутим чи нечасто згадуваним тепер постатям. Ще в рукопису дослідження «Земля степових пірамід» було відзна­чене на конкурсі Таврійської фундації (Херсон, 2010)

всеукраїнською літератур­ною премією Яра Славутича.

 ***

Мандрівки в минувщину

Наше минуле — це ми.

Микола Василенко.

З дарчого напису на книжці

«Курай для пожежі».Ці етюди — скромна віддяка таврійському степу Херсонщини, моїй вітчизні. З прадавнього - давна час лишав тут свої карби. Бага­то курганів, цих степових пірамід, насипано ще в XIV — XIII сто­літтях до нашої ери; вони — ровесники пірамід єгипетських. В різні історичні періоди був Степ скіфським, половецьким, ногайським, та й для нас він з глибокої минувшини не чужий. Можливо, саме на оцих безмежжях народилася при відблисках вечорових багать і помандрувала у світ не одна щемлива пісня про чумаків, а може, і срібний шлях Галактики також тут було названо Чумацьким.

 ***

Каланчак

Перші осадники, учасники антифеодального повстання в Турбаях на Полтавщині, прибули до Кам'яного мосту під конвоєм донських козаків та солдатів єгерського батальйону 18 (29). 05. 1794. Серед них, як з'ясовано після наших архівних пошуків, роди­ни з прізвищами: Безуглий, Береговенко, Білий, Білобров, Бойко, Буря, Голубченко, Гончар, Горб, Григоренко, Гришко, Дем'яненко Дичок, Дігтяренко, Діденко, Іващенко, Кобзар (-енко), Коваль' Ковтун, Коліспиченко, Копан (-енко), Косенко, Котляр, Кравчен­ко, Кручаненко, Кумпан, Лебеденко, Лиходій, Личман, Луценко Манійло (Манійленко), Мизюренко, Михайленко, Мірка, Мірош­ник, Нестеренко, Новобранченко, Норик, Одноліток, Олешенко, Онищенко, Паламарчук, Петренко, Покрова, Пшеничний, Сеник, Сімейко, Сміличенко, Смолієнко, Таран, Терещенко, Ткаленко, Ткаченко, Токар, Харченко, Хмара, Хоменко, Чепурко, Черепен-ко, Чорний, Швець, Шевченко (з цієї династії письменник, псев­донім якого Іван Дніпровський; 1895 - 1934), Шпичак, Щербина.Приблизно в 1810-11 Каланчак поповнився вихідцями з північ­ної України, переселення яких у Тзврію проводилося за спеціаль­ною програмою. Серед нових осадників були Кличановські — ша­нований на селі рід, що, зокрема, засвідчено і з архівних справ. Його пізніші представники Іван і Родіон Давидовичі, гуртуючи односельців, не тільки відкрито виступали проти зловживань во­лосної старшини, а й добилися в 1904-05 зміщення з посади двох земських начальників. Родіон свого часу був народовольцем, орга­нізовував у глухих місцях поза селом таємні нічні сходки однодум­ців. Згодом, щоб уникнути жандармського стеження, пробрався на Кавказ, де й загубився його слід.

Широкоосвіченим наставником, істинним інтелігентом був Дмитро Федотович Кличановський (1914 — 2006). Він закінчив Московський педагогічний інститут, навчався в Ленінграді у Все­російській Академії мистецтв у класі 1.1. Бродського. Після тяжко­го поранення в битві за Сталінград повернувся в Каланчак, пра­цював завідуючим райвно, а в 1948-56 директором школи, якій загалом віддав 5.3 роки свого життя. Багато його вихованців стали вчителями, медиками, інженерами, агрономами, науковими пра­цівниками, журналістами.Спочатку Каланчак входив до Перекопського повіту, після 1802 — до Великокопанської та Чаплинської волостей Дніпровського повіту Від ЗО. 05. 1873 — волосне село. Перша (і п'ята в повіті) зем­ська школа відкрилася 1861, іце дві — 1905 і 1912, коли Каланчак на­лічував 1295 дворів з 10644 жителями.

    Що ж до назви Каланчак, тюркської за походженням, то ви-яснити її значення намагався педагог з Вірменського Базару Єгор Шевельов у статті «О некоторых городках и курганах в Днепровском уезде Таврической губернии», опублікованій в першому томі «Записок Одесского общества истории и древностей» (1844). Од­нак його висновок, не узасаднений посиланнями на лінгвістичні та історичні джерела, звівся до дилетантської спроби поріднити два слова за їхнім випадковим співзвуччям. Автор вважав, що на­зва Каланчак могла мати той самий корінь, що і в слові, «запозиче­ному теж у татар: "каланча", тобто підвищений пункт (будівля чи місце), з якого можна робити якісь спостереження. Підставу для такого міркування мені подають високі земляні кургани». Пізні­ше одеський професор Філіп Брун висловив у дослідженні «Опмт соглашения противоположньїх мнений о Геродотовой Скифии и смежнмх с нею землях» (1869) припущення, що найімовірніше назва річки утворилася від татарського ж Какличика, який був ко­лись за чотири години їзди до Перекопу. «Не можна не впізнати, — додає Брун, — в імені "котолуце" (котолуза, колталуче), позна­ченому в цих місцях на каталанській та італійській картах (XIV і XV століть), спотворену тубільну назву річки. Коли ж ця річка могла привернути уваїу італійських картографів і наших літописців, то здається, що вона в давнину не була така незначна».

Типовий приклад — той-таки Каланчак. Це найме­нування мало низку варіантів: Колончак (різні документи),Коланчак (в Літопису Самовидця), Колончик (реляція 1750), Канличак і Канилчак (турецькі рукописи), Какличик (Ф. Брун),Количка
(німецький вчений Тунман, автор розвідки «Кримське ханство»,1784) та ін.               

Питоме значення топоніма висновується з «Книги подоро­жувань» («Сійяхет-наме») турецького автора Евлії Челебі, який багато мандрував по країнах мусульманського Сходу та Європи, проїжджав у 1656-57 кілька разів через Каланчак (як він називає, Канглиджак) і навіть брав тут участь у бою із запорожцями (розділ про запеклу битву з табором на землі Канглиджак). Ця назва озкачає: земля племені кангли, що було великим родовим об'єднанням.

Згадки про нього є в середньовічних джерелах, зокрема в описах
подорожі християнського місіонера Віллема Рубрука до Монголії (1253). Тоді плем'я кангли кочувало побіля Каспію, потім перебралося під Перекоп, де назву нового осідку перебрала степова річка,
і те найменування згодом остаточно утвердилося в давньоукраїн­ському переозвученні — Каланчак.