СУГАНЯК А.С.

     «Посійте, друзі, любов!»

  Не питайте, де мене учили,

  Не питайте, хто я й відкіля,

  І  яка то незбагненна сила

  Музою моєю розмовля …

      Поетичний стиль цих рядків знайомий багатьом не тільки в нашому Каланчацькому районі, так як їх автора Анатолія Суганяка, добре знають у літературних колах всієї Херсонщини і за її межами вже не одне десятиліття.

        «Анатолій Суганяк із Каланчака належить до тих авторів,  які «від верстата і від плуга». А за складом характеру, способу мислення і відчуття він - інтелігент. А ще - творча особистість, поет...» (М.Братан).                          
 Анатолій Степанович Суганяк  народився 12 грудня 1946 року в шахтарському містечку Горлівка на Донбасі в робітничій сім'ї. Дитинство та юність пройшли в Кривому Розі, де він закінчив середню школу, технікум, успішно отримав технічну освіту. Після служби в лавах Радянської Армії здобув і вищу освіту.   

       Трудову діяльність розпочав Анатолій Суганяк із 16 років робітником, потім займав керівні посади, викладав у технікумі. З 1985 року Анатолій Степанович із сім'єю проживає в смт Каланчак, працює в Каланчацькому маслозаводі.

      Він не соромиться того, що був активним членом КПРС, з лав якої свідомо вийшов задовго до подій серпня 1991 року.

       У 45 років Анатолій Степанович вперше прочитав Біблію - і ніби очі відкрилися, і прорвало греблю в душі. Бажання писати стало непереборним, і практично щороку виходять все нові і нові збірки поезій. Хрещеним батьком його першої книжки віршів «Є Божа благодать - Любов» (1997) став відомий херсонський поет Микола Братан, а далі світ побачили «Сходинки любові» (1998), «Від кохання до любові» (2001), «Посіємо любов» ( 2002), «Дорога любові» (2003), «Тріолети любові», «Слова кохання» (2004), «Апостол любові» (2006), «Атом любові» (2008), «Витоки любові» (2011).

      Сім'я, роздолля, простори та краса степового краю і «Вічна Книга» надають йому творчих сил, окриляють, навіюють теми і напрямки творчості, є основним джерелом його натхнення. 

    «Фізик» за освітою, лірик у душі, інтелігент за духом і філософ за складом розуму, Анатолій Степанович в своїх віршах замислюється про багато значущих речей, про головне, про добре і вічне. Його кращі поезії пронизані щирістю і глибоким ліризмом, що не залишають байдужими будь-якого читача. Кожен знайде в них безліч мудрих і щемливих серцю рядків, що не взяті або запозичені десь або у когось напрокат, а народжених і виплесканих власним розумом і серцем.            

       Лейтмотивом творчості Анатолія Суганяка є любов у всій своїй різноманітності і прояву. Вслухайтеся у вірші автора і неодмінно почуєте в них гордість і переживання за Батьківщину, любов до України, захоплення красою рідного краю і пекучий біль, що з цією красою творять грубі і недалекоглядні люди, батьківську гордість за дітей, схиляння і подяка коханій жінці, любов до Бога і віра в Божу благодать... Поет сам глибоко переконаний і своєю творчістю намагається запевнити читачів, що людина тільки тоді щаслива, коли любить світ і все навколо Божественною Любов'ю, яка ні від чого не залежить, яка довго терпить, все прощає...Де є Любов, розуміння і прощення, там немає місця сірості і байдужості, а є Всеперемагаюча Любов, щастя і доброта, переконує нас автор прекрасних віршів і сонетів про Любов, наш земляк Анатолій Степанович Суганяк.

      

Анатолій Суганяк - активний учасник літературного об'єднання «Дивослово», яке вже багато років поспіль працює при центральній районній бібліотеці, він стояв біля витоків його створення. Із виходом у світ кожного нового збірника віршів і сонетів бібліотекою проводилися презентації його творів, літературні вечори і творчі портрети. 

Блог Каланчацької ЦБС

      У читальному залі бібліотеки представлені всі збірники віршів Анатолія Суганяка, чимало з них мають дарчі написи колективу бібліотеки та його читачам.

         Запрошуємо до бібліотеки детальніше познайомитися з творчістю Анатолія Степановича Суганяка, нашого прекрасного поета-земляка.

                                          Каланчак

То  був  рівчак, порослий  очеретом,

Споконвіків  на  кочовім шляху.

Отут  татарин  розбивав  намета

В грудневу  ніч, промерзлу і  глуху.

А  там  чумак в  ярмо воли  впрягає,

Він  відпочив – і знову довга  путь,

Безкраїй шлях, настільки зір  сягає,-

Відтак його  чумацьким назовуть.

Де  козаки, і  турки, і  татари

Пускали  в діло  шаблі  і  мечі,

Таврійський степ  чорнів, як ніч,  від згарищ

І  береги  вздовж  річки  Каланчі.

Та  животворне  срібло  течії

Знайшло щілинку в  войовничім  герці,

І  береги оновлені її

Знов обросли хатками  поселенців.

Шипить  прибій, б’є  в береги  пологі,

І  в шепоті тім  чуть: „Допоможіть,

Я  ще  жива й  чекаю  допомоги,

Бо  як  же  вам  без  мене  далі  жить?”

Тож   кожен  хай  придивиться  до себе –

Не  розривайте  одіж,  не  кричіть,

Бо починати  очищатись треба

Із  витоків – із  річки  Каланчі.

 Степовичка солоних степів

Народившись в  бузковім  розмаї,

У  солонім  таврійськім  краю,

Все життя  мене  поруч  тримаєш,

Визначаючи  долю  мою!

Щось в тобі  від  козачки  й  турчанки,

Ти, як пісня,  бриниш  степова,

Працьовита, кмітка тавричанка,

Ти легенда  народу жива.

В жилах кров  пломенить  бунтівнича

Гордих прадідів з Турбаїв,

Непокірність  в  тобі  степовички

І  шалена  покірність  її.

Ти  сльоза, що  застигла  на вії,

Ти  і пекло  вогненне  і  рай.

Щось  в  тобі є  від Діви  Марії,

Щось  в  тобі  від  Марусі Чурай.

Полохлива  ти  й войовнича,

Незбагненна  й  така  проста.

Твоя  посмішка  таємнича

В  рай  возносить  і  в  пекло  кида.

Ти  і  мати,  сестра  і  дружина,

Заспіваєш – і чуєш  підспів,

Ти  південна  дочка України,

Степовичка  солоних  степів.

 Душа  дівоча – справді  таїна...

Й  хоч  ми  усьому  в  змозі  раду дати,

Її  ніхто  не  зміг  ще  розгадати

І  розпізнать – незвідана  вона.

Якого  б  віку  жінка  не була,

Якої  б  вдачі – лагідна  чи  горда,

Мереживо  із  ребусів  й  кросвордів

Над  нею  таїна  міцно  сплела.

І  зрозуміє  лиш  вона  одна

Банальних  слів  банальні рими

І те, що  ти  любов’ю одержимий...

Душа  жіноча -  дійсно,  таїна!

До руки  і  трепетно, і бережно

Доторкнусь і  смуток розділю.

Знаєш, одночасно тільки  в  березні

Я  тебе  кохаю  і люблю.

Березень -  початок  нескінченності,

Теплий  дощ  живу  сльозу пролив.

Хто  перед  людьми гордивсь  ученістю,

Фарисейством  ложе  застелив.

А  верба  пухнасто – срібна  в  березі -

Символ невідпускного  жалю...

Знаєш, одночасно  тільки  в  березні

Я  тебе кохаю  і люблю.

Як   весна  з’єднає  землю  й  небо

В  плодовитий  і  надійний   шлюб,

У  мене  загостриться  потреба

Знов  відчути  спрагу  твоїх  губ.

Вкину  зерно  у  вологе  лоно,

Щоб  пробила  темінь   синя  рань.

І поллє  сльоза  наша  солона

Паросток  сімейних  начинань!

   

Осінній  сонет

На  золотім  коні проскаче,

Нікого  не  мине  із нас

Час  роздумів  і  час  пробачень

Усіх  непрощених  образ.

У  нас  ще й  усмішка  юнача,

І  вогник   у  очах  не  згас.

Ми  на  ходу  іще,  одначе

Відплинув, відминув наш час.

Ми  не  шукали  переправи,

Кидалися  у  хвилі  слави –

Пливли,  втішались  далебі,

Та вкрилась  інеєм  отава,

Ріка в  чеканні  льодостава

І  ні  листочка  на  вербі!