Вогнедана Селезньова ( Олена Філіпенко) народилася 31 жовтня 1970 року у Запоріжжі. До певного моменту життя дівчинки нічим не відрізнялося від життя її однолітків. Школа. Гуртки. Мрії. А потім прийшло усвідомлення того, що її розуміння світобудови дещо відрізняється від
загальноусталеного. Розпочався складний процес пізнання світу, себе і істини. Два роки життя на Хортиці серед рідновірів. Тож не дивно, що у своїх віршах авторка часто згадує верховного Прабога усіх слов’ян Сварога, творця Всесвіту.
і професором, класиком світової літератури ХХ ст. та одним із фундаторів жанру фентезі Дж. Р. Р. Толкіном. І в вірші Вогнедани ввійшли його мислеобрази. Від того часу її поезія стала симбіозом напівзримого і разом з тим напрочуд реального фентезійного світу Толкіна і напівчутного, але такого гармонійного світу прадавніх слов’ян з богом – ковалем Всесвіту, батьком Перуна, дідом Дажбога могутнім і всесильним Сварогом.
Містичні і божественні сили, боги і їх втілення, добрі і злі духи, провидці і привиди, юродиві мудреці, шляхетні пані і благородні рицарі все є в віршах поетеси.
На початку 2000 – их Олена – Вогнедана разом з чоловіком Сергієм, талановитим гончарем в пошуках спокою і простору переїжджають на Херсонщину, оселяються в селі ім. М. Горького Каланчацького району. Вогнедана Селезньова закінчила факультет образотворчого та декоративно - прикладного мистецтва в Херсонському педагогічному університеті, сьогодні з захопленням пише картини. Разом з чоловіком займаються волонтерською діяльністю і постійно беруть участь у благодійних розпродажах. Власним рахунком утримують міні – притулок для бездомних тварин.
У всьому , що творить Вогнедана відчувається її бунтівний дух, бажання пізнання світу і глибока гармонія.
***
Я без надії знову сподіваюсь.
Дивлюсь на небо крізь прозоре скло.
У небі тільки но зоря мигтіла
Та я не бачу вже її - злетіла,
Шаленим вихором її змело.
Потьмяніла , згасла, впала долу,
Як серце впало боляче в грудях.
Яку шалену вибираю долю,
Який в долоню забиваю цвях...
Єдиний, бережися, я не зможу,
Не витримаю палкого жалю!
Як ту зорю, яскраву Зірку Божу,
Свою півмертву душу запалю.
***
В моих лугах все травы — сухостой.
В моих глазах все солнца выжгли дыры.
Я косы заплела - но нету ленты той,
Которая бы их связала воєдино.
И я шатаюсь по миру с сумой,
Храня за пазухой остатки амулета,
Что некогда владел моей судьбой.
Я нахожу тебя среди войны,
Я нахожу себя в тылу у лета
Тебе в глаза гляжу и думаю: « Живой!»
И молча изумляюсь: « Я ли это?»
***
Світло Лаурелини* плине,
Срібним човном припливає надія,
Прохолодною долонею мій жар заспокоїть.
Не дивляться в очі мені німі стіни...
Світло Лаурелини плине...
Там де прибій мої ноги лоскоче
Там відступає темрява ночі,
Там жар золотий Тельперіону*
Серце моє вивільняє з полону.
Викреше криця священний вогонь,
Полум’я це мою душу зігріє –
Життя мого сенс і мрія.
Єдиний плід цього світу - надія.
Світло Лаурелини плине...
*Древа Валінора Лаурелін и Тельперіон з квітів яких з’явилися Місяць і Сонце ( за Дж. Р. Р. Толкіном)
***
Опрокинусь сама в себя,
Словно древний Единый бог,
Никого уже не любя,
Обезумевшая от тревог.
Обманусь твоим: « Не люблю»
Среди звезд тишина висит.
В полнолуние вновь не сплю,
Сею звезды сквозь сотню сит.
Истерзаюсь, отчаюсь, смирюсь,
И, рождаясь, сама в себя
Я вселенною новой вольюсь,
Свою старую погребя.
Опрокинусь сама в себя...
***
Втопаю в глибинах всесвіту
І дивляться так правдиво
На мене із неба Вишнього
Дивнії зоре диви.
То бо не небо, Дивная,
Де дивина буяє,
Там де і я напевне є
Стежечкою гуляю.
Крихіткою, ослінчиком
Біля великої печі.
Боженькиним мізинчиком –
Малеча і є малеча.
Дивнії очі Дивної
Дивляться з неба Вишнього,
На зоре диви роснії,
Як я втопаю у просторі...
Я- єдина...
Немає коментарів:
Дописати коментар