Наші контакти

75800 Україна Херсонська обл. смт Каланчак вул.Чорноморська,7 Тел.:(05530)-3-11-40 E-mail:kalanchak.biblioteka@gmail.com

Про блог

Про блог: Створено у 2012 році як «Поэзия простора и любви» для участі в Міжнародній акції «Читаем Расула Гамзатова». Перейменовано у 2014 році на «Каланчак літературний» з метою просування літературного надбання краю. Автор текстів – Надія Федкевич, директор Каланчацької ЦБС. Перекладач з російської та коректор текстів – Любов Степко, вчитель – філолог Каланчацької ЗОШ № 1.

ШОВКУН Ю.С.


«Я люблю, беззавітно люблю…»

  Ю.С.Шовкун (Дівоче прізвище Стринжа) пише про себе та свою родину: «Ходив мій дід з гирлигою безкрайніми таврійськими сте­пами, як і його дід і прадід колись ходили. Чабанували. Без­ліч стежок протоптали серед того степу. І вливався той степ  у душі, і виростала в них  з того велика любов до рід­ного краю. І любов ту, як найбільший скарб, передавали во­ни своїм дітям і внукам, а отже - і мені. Дякуючи Богу, вда­лося про це написати у своїх віршах.
Народилася в смт Каланчак Херсонської області. В 1973 році закінчила середню школу. В 1979 - Одеський держав­ний університет ім. 1.1. Мечникова. Зараз живе і працює в м. Апостолове Дніпропетровської області».
   У 2005 році вийшла в світ її перша збірочка поезій «Я люблю», в ній представлені різні за тематикою поетичні твори, позначені щирістю та відвертістю.

***
Таврії

Я люблю, беззавітно люблю
Ці безкрайні рівнинні простори.
 Не замінять цю тиху красу
Ні ліси, ні стривожені гори.

Камертонами серця ловлю
 Щебетання пташок на світанні,
А вечірню пурпурну зорю
Так люблю, ніби бачу востаннє.

На узор весняних килимів
Безконечно я можу дивитись,
Щоб тюльпанів побачить розлив,
То для того вже слід народитись.

Що первісного степу пора
Відійшла у століття, я знаю.
Не панує тепер ковила
На просторах билинного краю.

Але золотом хлібних ланів
Марить серце в години розлуки,
Бо вплелися в простори степів
Моїх предків натруджені руки.

Хай простять мені пафос рядків,
Та я кращого в світі не знаю,
Ніж розливи широких полів
На просторах таврійського краю.

***
Твердого хліба скоринку
Кидать не веліла мати:
 - Вертайся з ним краще додому,
Неси його краще до хати,
Не кидай де заманеться,
 Бо хліб - то святе, дитино,
Нехай вже склює його птиця,
Чи поласує скотина.

Я мамині настанови
Допіру не всі пам'ятаю,
Та цю про хліб наш єдиний
Ніколи не забуваю.
І страшно мені буває,
Коли згадаю в достатку,
Що мама опухла ходила,
Що гинув від голоду татко.
І дітям кажу неодмінно,
Що кидати хліб не годиться.
 Нехай вже ласує скотина,
А чи склює його птиця.
А можна зробити й грінки,
А чи сухарі відмінні,
Бо в хліба одні лише мірки –
Шматочки його безцінні!

***
Люблю у будь-яку погоду
На всю дивитися природу:
На спориші, і на ромашки,
І на цвітіння диво-кашки,
На жовту квітку гарбузову,
Таку беззахисно-чудову,
На ці тополі срібнолисті
І вишні у ряснім намисті,
На блиск трояндових кущів,
На спритних бджіл і на хрущів,
 На жабку, що сама відважно
 Через дорогу йде уважно,
На ластівку, що з виднокраю
До нас щороку прилітає,
Як сонце до весни всміхнеться
 І ясним світлом розіллється,
На неслухняність цуценяти,
Якого вчить собака-мати,
На гусаків важких, поважних,
 І на курчат малих відважних,
Що все воюють з черв'яками
І незнайомими жуками,
На ниви, луки і заплави,
На мальовничі літні хмари,
На всю її різноколірність,
Довершеність і чудодійність.

***

Крокую в осінь

Крокую у осінь, вбираючи літо,
Натруджені віти крислатих дерев,
Вони зберігають упевнений досвід
Того, що вже було і що є тепер.
В них кожен листочок і гілочка кожна –
Кодований символ земного буття,
Уся споконвічність живої природи,
Прадавність її і її майбуття.
Як добре, що є в них ця впевнена сила –
У Всесвіті жити й творити життя,
Як жаль, що людина буває безсила
 Стояти на варті свого майбуття.
На жаль, ми занадто Адамові діти:
Що маємо мудрість, лише вдаємо.
Чи вміємо й справді добро ми творити
Чи знаємо завжди куди ми йдемо?
Крокую у осінь, вбираючи сонце,
У серце вбираючи чисте тепло,
Щоб в зиму холодну, в усрібнену просинь
Мене звеселяло і гріло воно.
Хай хуга гуляє і снігом плюється,
На серці не смуток, а світла печаль.
Початком кінець колись обернеться
І знов хтось буде дивитись вдаль…











***
Матері

Озовися до мене дощами,
Які в травні так необхідні.
Озовися простими речами,
Які кожній людині потрібні.
Озовися сонцем чи снігом,
Та тоді, коли того треба,
Озовися веселкою в полі,
Коли дуже сумує небо.
Озовися слухняністю діток
І привабливістю неволі,
Озовися цвітом і хлібом
І удачею в моїй долі.
І хоча у дитинстві далекім
Я не завжди тебе розуміла,
Ти прости мене, бо тоді ще
По житті я ходити не вміла.
А як буду я сумувати,
Хоч не прийдеш до мене, мамо,
Озовися, дай мені знати,
Стань тоді моїми віршами...

***
Україні

Україно ! Нене, рідна мати!
За тобою подихи століть.
Як було у тебе їх багато:
 І звитяг, і грізних лихоліть!
Серце розривається від болю,
Коли згадуємо в часі цім,
Як багато пролилося крові
На полях твоїх незлічених фронтів.
Та вставала, знову чепурилась,
Усміхалась, а в очах - печаль.
Терпеливо Богу знов молилась:
 - Долю добру дітям моїм дай!
Вимолила! Сталося, діждалась
 - Короваї знову на столах.
На роботу діти поспішають,
Онуча із книжкою в руках.
Не зійди ж зі свого шляху й далі.
І майбутнє серцем збережи.
Україно! Нене! Рідна мамо.
 и у душах наших назавжди!







Немає коментарів:

Дописати коментар