ШОВКУН Ю.С.

«Я люблю, беззавітно люблю…»

  Ю.С.Шовкун (Дівоче прізвище Стринжа) пише про себе та свою родину: «Ходив мій дід з гирлигою безкрайніми таврійськими сте­пами, як і його дід і прадід колись ходили. Чабанували. Без­ліч стежок протоптали серед того степу. І вливався той степ  у душі, і виростала в них  з того велика любов до рід­ного краю. І любов ту, як найбільший скарб, передавали во­ни своїм дітям і внукам, а отже - і мені. Дякуючи Богу, вда­лося про це написати у своїх віршах.

Народилася в смт Каланчак Херсонської області. В 1973 році закінчила середню школу. В 1979 - Одеський держав­ний університет ім. 1.1. Мечникова. Зараз живе і працює в м. Апостолове Дніпропетровської області».

   У 2005 році вийшла в світ її перша збірочка поезій «Я люблю», в ній представлені різні за тематикою поетичні твори, позначені щирістю та відвертістю.

***

Таврії

Я люблю, беззавітно люблю

Ці безкрайні рівнинні простори.

 Не замінять цю тиху красу

Ні ліси, ні стривожені гори.

Камертонами серця ловлю

 Щебетання пташок на світанні,

А вечірню пурпурну зорю

Так люблю, ніби бачу востаннє.

На узор весняних килимів

Безконечно я можу дивитись,

Щоб тюльпанів побачить розлив,

То для того вже слід народитись.

Що первісного степу пора

Відійшла у століття, я знаю.

Не панує тепер ковила

На просторах билинного краю.

Але золотом хлібних ланів

Марить серце в години розлуки,

Бо вплелися в простори степів

Моїх предків натруджені руки.

Хай простять мені пафос рядків,

Та я кращого в світі не знаю,

Ніж розливи широких полів

На просторах таврійського краю.

***

Твердого хліба скоринку

Кидать не веліла мати:

 - Вертайся з ним краще додому,

Неси його краще до хати,

Не кидай де заманеться,

 Бо хліб - то святе, дитино,

Нехай вже склює його птиця,

Чи поласує скотина.

Я мамині настанови

Допіру не всі пам'ятаю,

Та цю про хліб наш єдиний

Ніколи не забуваю.

І страшно мені буває,

Коли згадаю в достатку,

Що мама опухла ходила,

Що гинув від голоду татко.

І дітям кажу неодмінно,

Що кидати хліб не годиться.

 Нехай вже ласує скотина,

А чи склює його птиця.

А можна зробити й грінки,

А чи сухарі відмінні,

Бо в хліба одні лише мірки –

Шматочки його безцінні!

***

Люблю у будь-яку погоду

На всю дивитися природу:

На спориші, і на ромашки,

І на цвітіння диво-кашки,

На жовту квітку гарбузову,

Таку беззахисно-чудову,

На ці тополі срібнолисті

І вишні у ряснім намисті,

На блиск трояндових кущів,

На спритних бджіл і на хрущів,

 На жабку, що сама відважно

 Через дорогу йде уважно,

На ластівку, що з виднокраю

До нас щороку прилітає,

Як сонце до весни всміхнеться

 І ясним світлом розіллється,

На неслухняність цуценяти,

Якого вчить собака-мати,

На гусаків важких, поважних,

 І на курчат малих відважних,

Що все воюють з черв'яками

І незнайомими жуками,

На ниви, луки і заплави,

На мальовничі літні хмари,

На всю її різноколірність,

Довершеність і чудодійність.

***

Крокую в осінь

Крокую у осінь, вбираючи літо,

Натруджені віти крислатих дерев,

Вони зберігають упевнений досвід

Того, що вже було і що є тепер.

В них кожен листочок і гілочка кожна –

Кодований символ земного буття,

Уся споконвічність живої природи,

Прадавність її і її майбуття.

Як добре, що є в них ця впевнена сила –

У Всесвіті жити й творити життя,

Як жаль, що людина буває безсила

 Стояти на варті свого майбуття.

На жаль, ми занадто Адамові діти:

Що маємо мудрість, лише вдаємо.

Чи вміємо й справді добро ми творити

Чи знаємо завжди куди ми йдемо?

Крокую у осінь, вбираючи сонце,

У серце вбираючи чисте тепло,

Щоб в зиму холодну, в усрібнену просинь

Мене звеселяло і гріло воно.

Хай хуга гуляє і снігом плюється,

На серці не смуток, а світла печаль.

Початком кінець колись обернеться

І знов хтось буде дивитись вдаль…

***

Матері

Озовися до мене дощами,

Які в травні так необхідні.

Озовися простими речами,

Які кожній людині потрібні.

Озовися сонцем чи снігом,

Та тоді, коли того треба,

Озовися веселкою в полі,

Коли дуже сумує небо.

Озовися слухняністю діток

І привабливістю неволі,

Озовися цвітом і хлібом

І удачею в моїй долі.

І хоча у дитинстві далекім

Я не завжди тебе розуміла,

Ти прости мене, бо тоді ще

По житті я ходити не вміла.

А як буду я сумувати,

Хоч не прийдеш до мене, мамо,

Озовися, дай мені знати,

Стань тоді моїми віршами...

***

Україні

Україно ! Нене, рідна мати!

За тобою подихи століть.

Як було у тебе їх багато:

 І звитяг, і грізних лихоліть!

Серце розривається від болю,

Коли згадуємо в часі цім,

Як багато пролилося крові

На полях твоїх незлічених фронтів.

Та вставала, знову чепурилась,

Усміхалась, а в очах - печаль.

Терпеливо Богу знов молилась:

 - Долю добру дітям моїм дай!

Вимолила! Сталося, діждалась

 - Короваї знову на столах.

На роботу діти поспішають,

Онуча із книжкою в руках.

Не зійди ж зі свого шляху й далі.

І майбутнє серцем збережи.

Україно! Нене! Рідна мамо.

 и у душах наших назавжди!