ЧУРАЙ С.О.

"У КОЖНОГО ЖИТТЯ БУВАЄ ДОЩ..." 

      

               

    "У кожного життя буває дощ...", - цією думкою пронизані всі його вірші - зворушливі, ліричні, трохи сумні, але в той же час такі щирі, чисті, задушевні.       

   Автор збірки поезій «Коли йде любов...» Сергій Олексійович Чурай народився 10 вересня 1953 року в селищі Каланчак Херсонської області. У 1970 році закінчив Каланчацьку середню школу, вступив до Херсонського сільськогосподарського інституту ім. А.Д. Цюрупи в 1971 році за спеціальністю «Гідромеліорація». Після успішного закінчення інституту служив у лавах Радянської армії.

     Після повернення в рідне селище Каланчак Сергій Олексійович працював на комсомольській і партійній роботах, у Каланчацькому райкомі Компартії України на посаді інструктора, а потім і завідувача сільськогосподарським відділом.

    Після відомих подій 1991 року перейшов на роботу в Каланчацьке управління зрошувальних систем на посаду інженера. Одружений, має двох доньок.

       Вірші почав писати давно, скільки себе пам'ятає, написано поетичних творів багато, але надрукований лише одна збірка «Коли йде любов ..», яка кілька разів передавалась із доповненнями.

    Смуток за колишнім коханням, зустрічі та розлуки, пошук щастя - такий в основному лейтмотив поезій Сергія Чурая. Від його віршів віє ніжністю, романтикою, чистотою і свіжістю почуттів та вчинків. Читаючи або слухаючи їх, неможливо не співпереживати, не зануритися в його зворушливий світ сприйняття дійсності, щось тільки одному йому відоме, і в той же час хочеться помріяти, згадати своє втрачене, що колись відійшло, відшуміло і ніколи більше не повернеться, як не повернуться безтурботні та безхмарні молоді роки. Його прекрасні ліричні вірші ллються з глибини самого серця, їх хочеться слухати і слухати, п'яніти від краси почуттів, вміло підібраних слів та образів, вдалих порівнянь, влучних епітетів і яскравих метафор, хочеться захоплюватися красою його поетичного слова. Від них віє романтика, чарівність, тепло, відчуття вічності...     

           У поезії Сергія Олексійовича є щось «есенинское», можливо, тому що він теж Сергій або схожий зовні, а щось і від Олександра Блока, але це в основному тільки в перших його творах. Більшість віршів написано російською мовою.

      Сергій Олексійович Чурай - постійний учасник літературного об'єднання «Дивослово» Каланчацької центральної районної бібліотеки.

       12 грудня 2003 року в Малому залі районного Палацу культури бібліотекою було проведено літературний вечір «Коли йде любов...» за мотивами його однойменної збірки віршів.

      Сергій Олексійович - учасник Міжнародної акції «Пушкінська осінь в Одесі». Він двічі направляв свої поезії на конкурс.

     17 грудня 2013 року Сергія Олексійовича Чурая не стало.
 На 61 році пішов із життя талановитий поет,
чудовий художник - наш земляк, але залишена ним одухотворена поезія "Коли йде любов ..." буде хвилювати наші серця і думки та зберігати пам'ять про нього.

    Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів, поданих для участі в Міжнародній акції. У читальному залі центральної районної бібліотеки можна познайомитися з найкращою поезією Сергія Чурая, його збірками віршів і деякими рукописами.

 ***

Прости, украинский мудрец

Пальмиры Северной певец!

Настолько мне хватило сил, 

Твой Рим в деревне посетил.

В тени садов, среди полей

Проводишь много ярких дней.

Да время убиваешь зря,

Праздная жизнь не для тебя.

Совет послушай мой, мудрец,

Сменяй-ка шляпу на венец.

Оставь Приама вместе с Фебом.

Скажу, что ты под южным небом

Поэтом станешь, наконец!

Тогда, под музы дивной пенье,

Свое я дам благословенье!

                  ***

                        

 Сны

Кружится метель

Снега хлопья летят.

Узорами дверь 

Разрисуют опять.

Скрепят во двор

Ветки старой сосны,

Сюда на зоре

Возвращаются сны.

Ты их не тревожь,

Но послушать сумей

И правду, и ложь -

Все о жизни моей.

Лишь солнца лучи

Тени клонят к земле.

Огарок свечи

Вновь поставь на окне.

Зажги, освети

Их дорогу свеча.

Пусть ветер летит, 

Шаль срывая с плеча.

Из дальней страны

Под вечерний трезвон

У старой сосны, 

Как письмо, жди мой сон.

            

               ***

         Натали

Вновь робкий шум и тихий всплеск,

И тайна непролитых слез.

С тумана выходящий лес,

Тропинка уходящих грез.

Все это видится порой,

Приходит на излете сна.

Повяжет лентой кружевной,

Волшебной лентой пелена.

Покой нашедший старый вяз

Стоит один на берегу.

Он в прошлом памятью увяз

Возле кувшинок на пруду.

И возродясь забытый крик

Витает кречетом над ним.

Заплачет сгорбленный старик,

Как по любимой пилигрим.

Ушло, а может все же сон?

Вернется на круги своя.

И блеск очей, и шпаги звон,

И чаша доброго вина.

Да как эскиз в карандаше

Мелькнет в заснеженной дали,

Занозой острою в душе

Прекрасный образ Натали.

               ***

          Осень

Уже темнее стали ночи

И лес покрылся желтизной.

Да день становится короче, 

А даль укрылась пеленой.

Крик журавлей печально-дальний,

Ключом пронзая облака.

Забравши солнца луч прощальный,

Уносит капельки тепла.

Лист встрепенется, покидая

Своих собратьев на ветвях.

С холодным ветром ввысь взлетая, 

К земле стремится второпях.

Вновь сиротливо среди поля.

Когда под утро воздух свеж,

Стоит березка, словно доля

Чьих-то несбывшихся надежд.

И выползая из берлоги

Туман клубится не спеша.

Укрылись инеем дороги,

Желтеют листья и душа.

В свои права вступает осень,

С ее дождями, желтезной,

И грусть по убранным покосам

Блуждает по полю со мной.

 ***

Скатилось солнце красным колесом, 

Притихли птицы, ветер улетел.

А в рощице за дремлющим селом

Ночной затейник свои песни пел.

И слушая бесхитростный мотив,

Остановившись, вспоминал свое.

Хмельных деревьев бешеный разлив,

Туман вдали, как белое крыло.

Букет ромашек брошенный у ног,

Купалы цвет, что я дарил любимой.

Заночевавший в поле сена стог

И звезды красоты неповторимой.

Как прежде все, и облака легки, 

И стая птиц, с которой улетаешь.

Да только у загадочной реки

В лунном шатре меня ты не встречаешь.

Воспоминаний тонкая стезя,

Вернулась одинокая крупинка.

Но почему так просится слеза,

Будто бы в глаз попала мне соринка.

                   ***

         Сновиденье

Нарушив утренние грезы,

Сквозь это тонкое стекло,

Как иней на ветвях березы, 

Искрится крепкое вино.

И уходящим звуком нежным,

Не успевая все сказать,

Тает под снегом белоснежным

Шелком охваченная стать.

Еще витает сновиденье,

Как лучи солнца на снегу,

Твое прекрасное виденье

Уже не вижу наяву.

Хочу спросить. А было ль это?

Проснуться не желаю я.

Но утешает, может, где-то

Легко ты вспомнила меня.

А может тот же сон приснился,

Падает локон на висок,

Холодною водой умылся

Волною сглаженный песок.