БІГАН П.І.

   Петро Іванович  -  поет - патріот,   поет - лірик!

         Петро Іванович Біган ... Та хто в районі не знав цієї чудової людини, цього місцевого поета, та хто не читав і не заслуховувався його ліричними віршами!   

       Задушевні, патріотичні, ліричні ... Їх не можна не читати, не слухати, не любити! Неможливо не захоплюватися самобутнім талантом цього поправу справжнього майстра поетичного слова!

       Природа обдарувала його багатогранно. Життя дала йому пісенна Черкащина, де жили, працювали, співали, грали на різноманітних інструментах його батьки і прадіди. 

                                                  Моя Черкащина, мій краю,

                                                  Край неповторної краси,

                                                  До щему в серці, як згадаю

                                                  Твої переліски, ліси ...

                                                                  

       Народився Петро Іванович 1 січня 1936 року в с. Завадівка Смілянського району Черкаської області.  Мала батьківщина вдихнула поетичні, артистичні і музичні здібності. Незважаючи на це, він сміливо обрав професію ветеринарного лікаря, хоча ще в студентські роки у самодіяльному театрі зіграв ролі Назара Стодолі,   Фелікса Дзержинського.  

 

               З успіхом закінчив   сільськогосподарський інститут, отримав диплом

з відзнакою і в 1965 році приїхав за направленням у Каланчацький район Херсонської області лікувати братів наших менших. Із ним приїхала і його чудова дружина, чарівна жінка - наша колега - бібліотекар, Олександра Кирилівна, теж людина великої душі, обидвоє блискучі фахівці і просто прекрасні люди.

     Сім'я із самого початку завоювала великий авторитет у районі. Петро Іванович - головний ветеринарний лікар колишнього радгоспу  «Партизан», був обраний секретарем партійної організації, членом районного комітету Комуністичної партії Каланчацького району (в той час посада секретаря парторганізації прирівнювалася, а то значилася і вище, посади директора радгоспу). Олександра Кирилівна працювала спочатку у Партизанському селищному будинку культури, потім у районному відділі культури, а згодом ведучим фахівцем  у Каланчацькій  районній  бібліотеці. Удвох  заснували в Будинку культури радгоспу пісенний хор, вокальні ансамблі, драматичний колектив. Крім того, Петро Іванович грав на багатьох музичних інструментах - баяні, гітарі, сопілці...

           Разом із музикантом Вадимом Куршпілем створили чоловічий хор і ансамбль народних інструментів.  

          Для самодіяльного жіночого колективу "Южаночка" Петро Іванович писав пісні, а разом із дружиною, Олександрою Кирилівною, брав участь у театральному колективі "Тронка" районного Палацу культури. Цей драматичний колектив об'їхав багато областей України, побував і за кордоном, спектаклі користувалися великим успіхом у жителів району та області.

           П.І. Біган був душею будь-якої компанії, бажаним гостем у будь-якому колективі, його жарти завжди були доречні, яскраві, неповторні. Він був тактовним і красномовним.

          Літературною творчістю Петро Іванович захопився ще в інституті. Після приїзду в Каланчак став активним учасником літературного об'єднання "Ліра", а потім «Дивослово», яке було створено при центральній районній бібліотеці.       

      Петро Іванович писав гуморески, вірші, які завжди самі «приходили йому на розум», як він висловлювався: "...ось навіяло" і хотілося заримувати те, що турбувало, про що думалося, про що мріялося, що мріяв «вилити» на папері.          

           І виходило чудово: слово до слова, рима за римою і все від чистого серця, і чистої душі. Часто друкувався на сторінках районної газети "Слава праці". У кожному рядку його віршів відчуваються думки Тараса Григоровича Шевченка, його біль і радість за знедолену неньку Україну, але своїми словами і римами, у тільки йому одному відомому баченні: «Його слово з пісні народу, його слово тихе, а громом громить і не дає заснути, його слово вічне, як вічна під небесами сама Мати-земля, його слово живе, тому що народилося з любові, його слово честі, тому що освячене Правдою" («Коли беруся я за перо ...»).

          На заняття літературного об'єднання Петро Іванович завжди приходив із новими віршами, які підкорювали слухачів красою художнього слова, чистотою, відкритістю, доброзичливістю. Багато віршів він присвятив друзям по перу, колегам, писав поздоровлення у віршах до ювілеїв і свят, із задоволенням давав свої вірші переписувати. Напевно символічно, що саме 14 лютого 2001 року, в День закоханих, провели Петра Івановича всім селищем в останню путь, а два роки по тому, першого квітня 2003 року не стало і Олександри Кирилівни.

      Петро Іванович Біган разом зі своєю чудовою дружиною - Олександрою Кирилівною - залишив добрий слід на нашій Каланчацькій землі своїми прекрасними витворами і добрими справами.

           П.І. Біган - людина невичерпної енергії, високої моралі, активний носій культури в маси, закоханий у поезію. Він автор не однієї сотні високохудожніх віршів про рідну Україну, чудових людей - трудівників, відомих і великих поетів, про матір, про гаряче кохану дружину, про дітей, про друзів , про навколишню природу, про рідну Черкащину та улюблений Каланчак. І хоча за життя поета вірші не були надруковані, вони в рукописах підкорили серця!

Люби  свій  край, люби  до  згину.

Шматочок  рідної  землі,

Люби його,  як  Україну,

Яка  дала  життя  тобі!

       Запрошуємо Вас до Каланчацької бібліотеки та пропонуємо познайомитися із творчим доробком Петра Івановича Бігана, переглянути фотографії та матеріали про життєвий і творчий шлях поета. 

      Сподіваємося, що найближчим часом збірки віршів Петра Івановича Бігана побачать світло і стануть гордістю сім'ї та жителів Каланчацького краю!

Чекання

Яблунько  красуне,  чом  красою  вабиш?

Серденько  дівоче  спокою  не  зна.

Чом  серденько  ніжне  ти  дівчині  раниш?

Ще  прийде  до  неї  жадана  весна.

І  дівча  розквітне  в  яблуневім  цвіті,

Яблунькою  стане,  як ти  в  весну,

Буде  дарувати  в раннім  повнолітті

Свою  чисту  й  ніжну,  звабливу  красу.

Яблунько  красуне, скільки днів  у  цвіті

Будеш дарувати  людям  щастя  ти?

Скільки ж  літ, дівчино, у  своїм  розквітті

Будеш  ти  чекати  ранньої  весни.

***

За долю

Додолу  спустила  косиці  рясні,

Зажурливу  пісню  шепочеш  мені,

Що  ніби  з  тобою  в  задумі  стою,

В  журбі  виглядаю  я  долю  свою.

А  доля,  вербице, примхлива  така,

Вона  десь  дрімає в  душі  юнака.

І  треба  чекати ту  жадану  мить,

Щоб  в  серці  юначім  її  розбудить.

Щоб  щастя,  проснувшись, всміхнулось  мені,

Настали  щасливі  і  радісні  дні.

Готова  вербицею, сестро,  я  стать

І долю  свою  день  і  ніч  виглядать.