СТАРОДУБ Н.О.

 «Люблю… Люблю … Люблю …»

Стародуб Наталя Олександрівна народилась  19 лютого 1982 року в с. Велика Лепетиха. Середню школу закінчила у смт Каланчак у 1999 році. Завжди була веселою, активною, щедрою на добро. Мріяла зробити світ кращим. Навчалась в митній академії, але зрозуміла, що її більше цікавить літературна і викладацька діяльність. Закінчила Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка. Нині навчається в аспірантурі Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка.

      Наталя Олександрівна Стародуб про  себе та свою родину пише так:   « …ЇЇ тато не став пілотом, а зустрів у якомусь «наземному» навчальному закладі Наталчину маму. Із того дива народилася донька   ( і не одна !), а ще -  мрія про Крила …

 Друкувалася в університетському альманасі «Сві-й-танок», із внутрішнім облаштуванням літаків та парашутами іще не ознайомилася…

***

"Люблю...Не люблю... Люблю..."

Я тебя не люблю, ну а может люблю?

Я запуталась в чувствах... Не знаю,

Отчего каждый взгляд твой я боготворю,

Новой встречи с тобой ожидаю...

Отчего - не пойму, только дорог мне день,

Коль тебя хоть разочек увижу.

Я люблю тебя ... Ну а вдруг не люблю?

Не могу тебя видеть, не вижу!

Я хочу убежать от тебя, от себя

И от мыслей, тревожащих душу...

Я страдаю, я мучаюсь, гибну любя,

Но боль сердца спасает мне душу...

Я внезапно тебя то люблю, а то нет,

А себя - нахожу иль теряю...

Я хочу разгадать странных чувств тех секрет,

Но ответа не знаю, не знаю...

Я тебе позвоню, потому что люблю,

Трубку брошу потом, испугавшись...

Исцеленья хочу и об этом молю,

Но с тобой расстаюсь, повстречавшись...  

Я шепчу: "Не люблю!" - и пугаюсь того,

Как в груди сердце бьёт учащённо...

Сердце помнит, что в жизни ещё никому

 Не смотрела я вслед столь влюблённо...

Без тебя - я в бреду, а с тобой, как в огне...

Я не знаю, что лучше, что хуже...

То хочу, чтобы сам подошёл ты ко мне,

То решаю, что ты мне не нужен...

Не люблю я тебя...  Но откуда тогда

Чувств прилив этих нежных и пылких?

Между мною и мной спор решат лишь года,

 Ведь любовь - не роман с полки пыльной...

 Я встречаю тебя и решаю: "Люблю!"

И земля для меня в вальсе кружит,

Я встречаю тебя и улыбку дарю,

Хоть от боли сердечко и тужит.

***

Мой  голос  груб

Мой голос груб и нет в нём слов любви,

А я хочу мечтать и слышать звуки,

Хочу, чтоб ты позвал с собой. Зови!..

Но ты молчишь, и замыкают руки

Твои в объятиях другую, не меня...

А я не понимаю, как случилось,

Что я влюбилась в ночи свет и сумрак дня,

Но всё от этого ничуть не изменилось.

И, как всегда, ты - нем, а я - глуха,

Увы, не исцелила нас разлука,

А как легко, когда моя рука -

В твоей!  Нельзя.

За что нам эта мука?

***

Ты просто был...

Ты просто был, и этого довольно,

В том веке, что и я, существовал.

Ты иногда мне делал очень больно,

 Но я прощу - ты этого не знал...

Забуду все: обиды, горечь, слёзы,

Как хорошо, что мне легко забыть!

Как хорошо, что не страшны угрозы

Жестокой жизни, и могу любить!

Ведь это чудо: мы с тобою были

На этой грешной и святой Земле,

 Пусть что-то не успели, но любили,

Друг друга различили мы во мгле.

Пусть о тебе стихов я не писала,

Я не могла, а, может, не хотела,

Добрей и чище я с тобою стала,

Любовь моя - без слов тебя воспела.

Ты просто был, мы даже не встречались,

Ты не успел мне ничего сказать,

Мы взглядами случайно обменялись,

И я смогла твою тоску понять.

И я смогла без памяти влюбиться,

В мечту хмельную я смогла поверить,

И это счастье вечно будет длиться,

И мне не страшно жизнь тебе доверить,

Ведь ты же был - мне этого довольно,

Я счастлива, что ты существовал,

Моей душе ты часто делал больно,

Но я прощу - ведь ты о том не знал!

***

Спешим...

Спешим узнать,
Спешим успеть,

Спешим желать,

Спешим иметь.

Спешим куда-то,         

Спешим с рассвета

И до заката.

Успеть спешим

Пройти полсвета.

 Мы знать хотим:

Зачем всё это?

 Спешим увидеть

Хмельное лето,

 Любить спешим

И ненавидеть,

Спеша, грешим,

ЛЮБВИ не видим...

Спешим,

спешим,

спешим,

спешим...   Куда?

***

                  Ти

Моя пісня - це ти, моя мрія - це ти,

Я шукаю тебе та не можу знайти,

Все найкраще в житті моїм - тільки в тобі,

А без тебе і в радості я і в журбі.

Моя втіха - це ти, і нещастя - це ти,

Ну якими ж стежками до тебе іти?

Із яких роздоріж виглядати?

Як ще довго тебе не кохати?

Зірка в небі - не зірка, а ти,

Лиш для мене, благаю, існуй і світи,

Бо в тобі - моя віра, надія, любов,

Все віддам, щоб з тобою зустрітися знов.

Промінь сонця - не промінь, а ти.

І, як квітка без сонця не може цвісти,

Так без тебе не можу і я існувати,

Але де ти? Як довго тебе ще чекати?

Тільки ти... А без тебе життя - не життя,

А без тебе до щастя нема вороття,

А без тебе ридає небесна блакить,

А без тебе мені краще зовсім не жить,

Бо і пісня - це ти, бо і мрія - це ти,

Бо загину без тебе серед самоти,

Бо без тебе усе забуваю,

А тебе... ще міцніше кохаю!

***

Сузір'я надій

Моя вільна Україна

Моя вільна Україна, Молода роками.

Твої гори і долини

Обійму думками.

Огляну поля пшениці

І блакитне небо,

Чисте, як вода в криниці, -

Іншого не треба.

Всього тільки десять років

Світ про тебе знає.

Історичні перші кроки

Кожен пам'ятає.

Як Кравчук із-під путчистів

Хитрим лисом виліз,

Рух народний думи чисті

На майдани виніс.

По бажанню і по праву

У святу годину

Проголошено державу -

Вільну Україну.

Я відмічу, що найперше,

Ніж була держава,

На порозі нових звершень

Стала митна справа.

Що ж, тепер уже забута

Перша ейфорія.

Та чимало вже здобуто,

І жива надія,

Що в віках не загубили

Ми свою дорогу,

Що знайдемо в собі сили

Подолать пороги.

Хай же до небес злітає

Пісня солов'їна.

Незалежність відзначає

Наша Батьківщина.

Мечта

Не трогайте мечту руками.

Она хрупка и так нежна,

Что мы ее ломаем сами,

И тяжким бременем - вина.

Не трогайте мечту руками.

Она от этого умрет.

 Где бушевало страсти пламя –

Застынет равнодушный лед.

Ее касайтесь лишь дыханьем

И нежным трепетом души.

 Мечта прекрасна ожиданьем,

Ее теряешь, поспешив.

Как больно, тяжко и тоскливо,

Коснувшись, сразу потерять.

В мечтах все было так красиво,

Так надо было лишь мечтать.

Всего не выразишь стихами,

Чего случалось пережить.

Не трогаете мечту руками.

Мечтою нужно дорожить.

***

Я вже давно не те дівча мрійливе…

Я вже давно не те дівча мрійливе,

Що прагнуло змінити всенький світ,

Що так шукало щирості і дива,

І вірило в окриленості зліт.

Я не змінилась, ні!

Мене змінили: Відтяли щось, чогось передали,

Жорстокості й брутальності навчили,

Однак зломити - так і не змогли!

Я все ще вмію сонцю посміхатись,

Я все ще вірю у прихід весни,

 Я все ще хочу у коханні помилятись,

І з різнобарв'ям надихати свої сни...

 Проте чогось, чогось таки не стало,

Наївності дитячої, чи що ?

І-так, наче мову нагло відібрало,

Й заговорити б... Та до кого? І про що?

Про що, скажіть? Про що, коли не чують?

Коли не слухають, немов й не говорю?

Коли вважають, що на мене час марнують?

А я ж сказати мушу; ні - згорю!

Бо хоч я вже не те дівча мрійливе,

Хоч знаю: не змінити білий світ,

Та я так прагну, я так вірю в диво,

Що крила знайдуться! І буде ще політ!

* * *

Зійшлись на підборідді дві доріжки

Від мокрих і гірких дівочих сліз

Ще б трохи сил.. .Хоч трішечки.. .Хоч трішки..,

Бо ж душу зорано байдужістю навскіс,..

Розчахнуто, спаплюжено й забуто,

Так, наче зовсім то буденна річ,

Немало лиха з кимось перебуто,

А тут - із самотою віч-на-віч .

То й котяться, без стогону чи схлипу,

Свої сліди лишають на щоках,

Вже б мало все здригнутися від крику -

Та лиш папірчик бгає у руках ...

Мабуть, простіше не горіти - тліти,

А ця на себе ввесь бере вогонь,

І скільки ще душі її боліти -

То стільки й срібла скрапне з-під долонь...

Це ж горя завдано не на одну хвилину!

І скільки мрій було, так зараз всьому крах...

Ви чуєте?! Образили людину! -

Жорстокістю в бездушних голосах...

І вже на підборідді дві доріжки

Від мокрих і гірких дівочих сліз.

Ще б трохи сил..

.Хоч трішечки.. .Хоч трішки...

Бо ж душу зорано байдужістю навскіс...

***

І ніхто не заплаче, хіба тільки мати,

Як не стане мене на оцій - от Землі,

Як зневіриться серце і в себе вміщати

Не зуміє печалі людські і жалі.

І ніхто не згадає, хіба тільки ненька,

Як піду я дорогою у забуття;

І заб'ється, заквилить, затужить рідненька,

Тільки слізьми не верне мене до життя...

І нікому за мене боліти не буде.