КЛИМАШІВСЬКА Л.І.

Лариса Іванівна Климашівська народилася у жовтні (1949), у заплаканому  від дощу і щастя місті Львові. Вірші (сама авторка свої твори скромно називає «стовпчиками») почала писати, ще у шкільному віці. На випускному іспиті з української мови та літератури немало вразила  вчителів написавши твір що складався з 47 куплетів і до того ж повністю розкривав задану екзаменаційну тему.

    Не зважаючи на  творчі здібності навчатися дівчина пішла до  Херсонського сільськогосподарського інституту, обравши спеціалізацію далеку від екзальтованих літературних кіл. Писати, звичайно, ж  не перестала, якось вірші Лялечки, як називали її друзі, потрапили на очі відомому херсонському поету Миколі Братану, вони його так вразили оригінальністю, глибиною і філософічністю, що одразу запропонував  видати збірку. Лариса відповіла : «Зарано!».

     Пропливають  десятиліття, множаться зошити з рівними рядочками «стовпчиків» а збірки, попри чисельні пропозиції, так і не має. Не вважає авторка таким вже й важливим видавати власні книжки, набагато важливіше, що через  вірші  вона висловлює своє розуміння будови Всесвіту, його мікро- та макрокосму.

Стихи для сердца, для ума,

Для настроенья.

Бывает, что читатель лишь один,

И это – ты, сама.

Читаешь и не можешь оторваться,

Так в этот миг,

Их мысль твоей душе важна.

                  

                          ***

Я від гріха- не вбереглася,

Бо поруч  не стояла церква,

А тут душа, не наче зайнялася,

Не думала ні про раї, ані про пекла.

Кохання! Хто його приводить?

Саме іде – дорогу сонце стелить,

Але чому ночами в край заводить,

Який інакше, як гріховним і не зветься.

Вночі, лиш зорі, а хреста  не видно,

Якому на колінах помолиться…

Гріха не видно, бо любов сліпа

І ні за що, і нікому виниться.

                    

                    ***

Я не люблю колючие цветы.

И розу не беру в подруги.

Ведь с другом долго мне в пути идти,

И хочется пройти его легко и без натуги.

А тут не знаешь как и подойти,

Со стороны какой тебя уколят.

Или зацепят так,

Что без труда не сможешь отойти,

А рану нанесут – не обезболят.

Я не могу, как хочется  другим,

Красавицей «колючею» назвать,

И откровенно ею любоваться.

Мне хочется цветы другие в руки брать,

В луга идти и в их шелковости купаться.

                       ***

Осеннюю вишню налью я в бокал,

Оставив запасы на зиму

Мне все говорят:  «От любви будешь пьян»,

А вот от вина просто сгину.

А я вот не верю ни вам и не вам,

От вишни  осенней хмелею

И вижу тогда я вишневый туман,

И дождь лепестков в руках я лелею.

С деревьев вишневых срывается он,

И хочет устроить вишневую вьюгу,

А я удивительный видела сон…

Но вот рассказать – вдруг не сбудется он,

Ах, нет! Я, пожалуй, не буду!

              ***

Бабье лето, господа, бабье лето!

Оттого много тепла, много света.

Оттого зима, господа, задержалася,

Жаркой страсти от рябин испугалася.

Бабье лето, господа, бабье лето!

Паутинкой седина приодета,

Паутинка от берез и от хмеля,

А я будто в стороне – нет мне дела.

Бабье лето, господа, выпьем стоя!

За судьбу и за года, что без горя

Не прошли,  и все  имело в них место,

Ни  жена я теперь, ни невеста.

Бабье лето, господа, а за летом,

Бабьей будет лишь слеза, без ответов.

Без свечей, без башмачков и без бала,

Ох, устала бабы я, ох, устала!

Отдохнуть бы в эту пору – в бабье лето,

Да несет дорога меня на край света,

Сколько лет еще? Подскажи кукушка,

Ни сестра она мне не подружка.

Догоню ли где – то там, бабье лето?

Не читай так много книг  - нет ответа,

Запряги, коль ни коня, ну так что же,

Запряги себя и скажи: «Ах ты, Боже!»

Бабье лето, господа, бабье лето…

Ни в ночи я не усну, ни с рассвета.

Призадумаюсь – зима на пороге,

Соболями бы мне укутать ноги,

И прикрыть бы соболями плечи,

И дослушать бы любовные речи.

Бабье лето, господа, бабье лето…

Предложите тишину – не смолчу,

Дозовусь, докричу:

«Задержите, господа, бабье лето,

Вы в мундирах, господа. Я раздета».

***

Я почула твоє зітхання,

Я почула всю біль від тебе.

Здогадалася то є страждання

Не від лиха – біди, від кохання.

Поцілунок я твій передала,

Ще обіймів торкнулася тихо.

Я не знала, що ти так страждала,

І не знаю, а що ж було втіха?

Щоб прожити невиказав словом,

Щоб прожити, не крикнувши в голос,

Від світанку до заходу  колом,

Стежкою йти, приминаючи колос.

Він коловся  о босії ноги

Він пронизував душу, як стрілами болем!

Ти кружляла круг сонця, де вічні дороги

Вже земля протоптала над полем і морем.

І вже обертів тих, що я збилась з рахунку,

Ти ж, напевно, всі їх рахувала,

Бо любила його і не гнала цю думку,                                                                              І вона,як дитину тебе пеленала.                                                                                                                                                                                                                                     

Ось і зустріч – неначе земля зупинилась!

Лиш на мить і поволі  вже далі по колу…

Очі , погляд його, от і все, що лишилось,

Бо торкнутись не сміла і дивитись не сміла,

Опускаючи очі до долу.

І коли зачинилися дверці маршрутки,

Тихо зойкнула, біль підступила до серця.

От і все – дома, там чоловік і дочка

І дві правнучки, зовсім малютки.

***

Хто, за жіноцтвом, встигне у дорозі?

Коли дорога: розбита і розмита.

А часом, просто, серед поля, у барлозі,

Іде по ній і боса і не вкрита.

Хто, за жіноцтвом, мрію домалює?

Коли загублен пензлик і розчавкли фарби, наче вата,

І лише блискавку побаче, грім почує,

А мрію? Дощ розмив, так і не дав домалювати.

Хто, за жіноцтво може долюбити?

Коли є зрада, підступ і прощання.

В які сніги зайти, в які глибини впасти, чи в дзвони бити.

Щоб донести навік з собою це кохання.

Хто, за жіноцтвом може біль сховати?

Яка ні сльози, ні ридання – все не вголос.

Коли доводиться її з водою пити, з повітря навкруги вдихати,

Але триматися на глиняних ногах, як вічний Колос.